Харукі Муракамі - Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі, Харукі Муракамі

почав свою оповідь Хайда. — Це було в кінці 60-х. Пора, коли країна вирувала від студентських заворушень ( Після другої світової війни в Японії спорадично виникали заворушення, однак найзапекліші протистояння припадають на 60-ті роки, особливо на 1968 р. Глибинною причиною називають масовізацію вищої освіти та недемократичне управління університетами, що й викликало спротив студентства), період розквіту контркультури. Я не знаю подробиць, однак під час навчання у Токійському університеті батько зіткнувся з певними дикими речами, з якими не міг змиритися. Розчарувавшись у політичній боротьбі, він її залишив. Узяв на рік академвідпустку і вирішив мандрувати країною. Заробляв на життя, працюючи чорноробом, а у вільний час читав, спілкувався з різними людьми і так здобував життєвий досвід. Батько часто казав, що, з певного погляду, цей період у його житті можна було б назвати найщасливішим. Він тоді багато чого зрозумів і навчився. У дитинстві батько розповідав мені багато історій, які з ним трапилися в цю пору. Я слухав їх, як слухають оповідання солдата про давню війну в якійсь далекій країні. Після мандрів батько відновився в університеті і зосередився на науці. Згодом він уже ніколи не вирушав у довгі мандрівки. Скільки себе пам’ятаю, батько виходив із дому тільки на роботу і назад. Дивно, правда? Яким спокійним і розміреним не видавалося б життя людини, у ньому завжди є період провалу. Ймовірно, його можна назвати періодом для ламання. Я думаю, що в житті це необхідно.

Тієї зими батько Хайди найнявся чорноробом у невеликий рьокан( Традиційний японський готель із номерами з татамі. Гості в ньому ходять у халатах покрою кімоно — юката) на гарячих джерелах у горах префектури Ойта ( Префектура на острові Кюшю з численними гарячими ваннами на термальних джерелах). Місце було дуже гарним, і він вирішив залишитися там надовше. Упоравшись зі щоденними обов’язками та виконавши дрібні доручення господарів, решту часу він міг використовувати на свій розсуд. Гроші платили мізерні, але забезпечували триразовим харчуванням, кімнатою) та дозволяли вільно користуватися гарячими джерелами. Він міг розлягтися у своїй кімнатці і читати скільки влізе. Тамтешні мешканці приязно ставилися до мовчазного чудернацького «пана студента з Токіо». їжа з місцевих свіжих продуктів була хоч і простою, але смачною. Однак найкращою для нього стала відрізаність від світу. Телевізійна антена сигнали ловила погано, газети доходили наступного дня. До найближчої автобусної зупинки треба було спускатися гірською дорогою три кілометри, і цією дорогою ледве проїжджав хіба старенький джип господарів. Електрику у цій місцині також провели зовсім недавно.

Перед рьоканом протікав чудовий гірський потік, у якому водилася сила-силенна лискучої пругкої риби. Над поверхнею води з пронизливими криками шугали птахи. Зовсім не дивовижею було зустріти тут диких кабанів чи мавп. Гори були скарбницею їстівних рослин. У такому закапелку молодий Хайда читав і міркував собі, скільки душа запрагне. Гамір реального світу його вже не цікавив.

Десь за два місяці він завів знайомство з одним із пожильців. На вигляд той мав років сорок п’ять, був довготелесим, із худющими руками й ногами. Коротко стрижений, із залисиною, він носив окуляри з металевою оправою, а череп мав ідеально овальної форми, як свіжознесене яйце. Цей чоловік із пластиковою дорожньою сумкою на плечі піднявся сюди сам і жив у рьокані вже тиждень. Виходив надвір у шкіряній куртці, блакитних джинсах та міцних туристичних черевиках. У холод одягав вовняну шапку і закутувався у синій шарф. Його звали Мідорікава. Принаймні саме таке ім’я з токійською адресою він залишив у реєстровому журналі. Ретельний, бо шодня до полудня оплачував за попередню добу.

(«Мідорікава? Знову людина, позначена барвою» ( Прізвище Мідорікава означає «зелена ріка»). Але не кажучи ні слова, Цкуру уважно продовжував слухати оповідь).

Чоловік, який назвався Мідорікавою, нічого не робив. Кожної вільної часини він мокнув у ванні з гарячого джерела просто неба. Ходив у довколишні гори, читав без розбору привезені зі собою кишенькові видання (переважно це були невинні детективні повісті), а перед сном випивав два ґо (1го—180мл) підігрітого саке. Ні більше ні менше. У мовчазності батькові Хайди він не поступався. Хоча без необхідності пожилець ні з ким не говорив, власники цим не переймалися. Вони вже звикли до таких клієнтів. У їхню гірську глухомань на гарячі джерела може приїхати лише дивак. А якшо він залишається тут надовго, то ця тенденція лише посилюється.

Якось удосвіта молодий Хайда сидів у ванні з гарячого джерела просто неба на березі річки. Випадково туди надійшов Мідорікава та сам зав’язав із ним розмову. Чомусь Мідорікава з першого погляду відчув неабиякий інтерес до молодого чорнороба. Можливо, ще й тому, що бачив, як той на веранді читав томик Жоржа Батая.

Мідорікава розказав про себе, що приїхав із Токіо та є джазовим піаністом. В особистих справах мав неприємності, рутина на роботі також його виснажила. Захотілося відпочинку в якійсь тихій місцині, й ось він прибув у ці гори. Точніше, мандруючи, випадково тут опинився. Ця місцевість припала йому до вподоби, бо тут немає нічого зайвого.

— Я чув, ти також із Токіо?

У ранковій млі, занурений у гарячу воду, Хайда стисло розповів свою історію. Узяв академвідпустку і мандрує собі світом. Немає сенсу сидіти в Токіо, бо університет і так зачинений. —

Хіба тобі не цікаво, що зараз відбувається в Токіо? — спитав Мідорікава. — Хіба не цікаве видовище? То тут, то там щодня якась колотнеча. Таке враження, що цілий світ летить перекидом. Хіба тобі не шкода таке пропускати?

— Світ так просто не полетить перекидом, — відповів Хайда. — Літають перекидом тільки люди. Мені зовсім не шкода таке пропускати.

Така пряма і категорична відповідь, схоже, Мідорікаві сподобалася.

— Ти не знаєш, десь поблизу є фортепіано? — спитав він молодого Хайду.

— По той бік гори є середня школа. Може, після уроків дозволять пограти, — відповів Хайда.

Довідавшись це, Мідорікава зрадів.

— А ти міг би відвести мене до тієї школи? — спитав він.

Коли Хайда порадився з господарем, той сказав, що, звісно, треба допомогти. Він навіть сам зателефонував у школу і домовився за фортепіано. По обіді обидва вирушили на той бік гори. Гірська дорога після дошу була слизькою, але Мідорікава перекинув сумку навхрест через плече і йшов доволі швидко. Він хоч і мав вигляд дитини міста, виявився на диво витривалим.

Клавіші старого піаніно в музичному класі реагували на натиск нерівномірно, інструмент також міг би бути краше налаштованим, але загалом