Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

Вона кивнула.

— Так, Іване Карповичу.

Я глянув на Кшесинську.

— Будь ласка, не треба питань ані до мене, ані до Елізи, — попросив я. — Сприйміть її повернення як диво. Так буде краще для всіх. Добре?

Мовчанка. Великий князь подивився на Кшесинську.

— Добре, Іване Карповичу, — кивнула Матильда Феліксівна. — Скільки ми вам винні?

— Ніскільки. Але я попросив би Великого князя допомогти мені з лікуванням одного пораненого, який дуже допоміг мені.

— Іване Карповичу, я зроблю все, що ви попросите! — крикнув Великий князь.

За день Яцека перевезли до приватної лікарні, там не стали питати щодо його поранень. Я приніс йому нові документи і відкрив рахунок у банку. Яцек виглядав погано, але лікарі казали, що житиме.

— Як тільки зможеш ходити, їдь звідси, не залишайся. Краще якнайдалі. Гроші в тебе є, — сказав я йому.

— Дякую тобі, Іване Карповичу. Бачиш, як буває у житті. Одного разу ти мене посадив, а другого — рятуєш, — усміхнувся Яцек.

— Краще, щоб третя наша зустріч відбулася без пригод, — посміхнувся я. — Бувай, повертаюся на хутір.

Обійняв його і поїхав на вокзал. Там мене в окремій кімнаті чекали Великий князь та Матильда Феліксівна з Елізою. Всі дуже дякували.

— Я поставив питання про те, що такі фахівці, як ви, Іване Карповичу, потрібні в тилу. Гарантую, що зможу домогтися вашого звільнення від призову. Від найкращого сищика імперії буде значно більше користі в тилу, аніж на передовій, — сказав Сергій Михайлович. — Тож до армії ви не підете. Але це не відміняє того, що приїду до вас на хутір у гості! І там уже ми відсвяткуємо і повернення теки, і порятунок Елізи.

Я хотів би повірити словам Великого князя, але розумів, що після пригод у Петрограді мої вороги нізащо не дадуть мені ухилитися від війни. Бо німецькі кулі чи багнети — єдина надія прибрати мене. Але говорити про це я не став, навіщо було псувати момент. Я потиснув руку Великому князю, поцілував руку мадам Кшесинській і Елізі, ми дуже тепло розсталися. Мене чекав потяг. Вірніше, окремий штабний вагон, який за протекцією Великого князя мусив доставити мене до Ромен. Скажу вам, що так по-царськи я ще ніколи в житті не їздив.

Довга алкоголічна дорога на фронт

оброго дня, дорога моя Єлизавето Павлівно. Пишу Вам із київського шпиталю, куди потрапив силою незворотних обставин, про які трохи пізніше. Але не хвилюйтеся, зі мною все добре, попиваю чай та одужую після тижня важкої хвороби, що серед людей освічених має назву хвороби Бахуса, а серед людей неосвічених зветься пиятикою до свинячого виску. Можете здивуватися, чого це Іван Карпович ступив на слизький шлях служіння спиртоузу, хоч раніше рятував із того тракту до пекла шановного графа Климентія Осику-Маєвського. Я відповім, що став під вітрила алкоголю винятково з почуття чинопочитання і начальстволюбія. Хоч звучить це дивно, але дозвольте все пояснити, не тільки для Вас, але й для себе, бо події цих днів — наче у мряці, а ще й із великими пробілами, які ніби огріхи на зораному полі.

Отже, ми з Вами, мила моя Єлизавето Павлівно, розсталися біля хутора, коли приїхала по мене машина від Великого князя Сергія Михайловича, що особисто прибув до Ромен, або взяти участь в урочистостях з нагоди відправки добровольців і мене сердешного. Пригадуєте, ви до Ромен їхати не схотіли, бо сказали, що „довгі проводи — зайві сльози“. Розцілував я Вас, Моніку та Уляну Гаврилівну, перехрестився на знак того, що ввіряю життя своє Господу нашому, та сів у машину. Там, окрім шофера, був іще ад’ютант Великого князя, штабс-капітан Туляков Іван Іларіонович, справжній офіцер і дуже приємна людина. Машина ще і з місця не рушила, я Вам саме у віконце рукою махав, а їх благородь, Іван Іларіонович, запропонував мені випити відмінного коньяку, якого мав при собі цілу фляжку, і не таку, як ото у панів, що кіт наплакав, а велику, солдатську фляжку, куди і ціла пляшка влізти може. Я почав було відмовлятися від коньяку, бо ж мені треба було виступати у Ромнах, де мусив я закликати молодь та інших військовозобов’язаних терміново вступати до лав нашого переможного війська, щоб скористатися можливістю взяти участь у переможній війні. Так би мовити, назавжди вознести славу нашого любого Отєчества і зробити його господарем Європи, від гір Уральських і до Атлантичного океану. Розуміючи важливість дорученої мені справи, я навіть промову написав і хотів зачитати пану Івану Іларіоновичу, щоб той оцінив її, спитати, чи не зробив я якихось помилок, чи не наплутав із наголосами і так далі. Все ж таки при Великому князі людина служить, так би мовити, осяяна променями мудрості правлячого дому.

Ото тільки поліз я по текст промови, як штабс-капітан на мене гримнув, нагадав, що зараз воєнні часи, дисципліна, а тому накази командування не обговорюються, а виконуються, навіть якщо наказ цей — випити. Після чого вручив мені срібну чарку, дебелу таку, що горобець би втопитися міг, налив коньяку по самі вінця. Дербентського семирічної витримки, це я вам скажу, Єлизавето Павлівно, якась амброзія, тобто питво богів, як любив казати граф. Щоправда, Маєвський про всі напої зі спиртоузом таке казав, іноді навіть і про брагу. Але тут зовсім інша справа — цей семирічний коньяк!

Я хотів насолодитися букетом, натішитися смаком, бо це ж було райське лоскотання піднебіння, та їх благородь штабс-капітан наказав не розводити тут антимоній і невідкладно ковтати, бо збирався наливати ще по одній. І тут, Єлизавето Павлівно, опинився я у важкій, майже безвихідній ситуації. Бо з одного боку пояснити, що хочу ще посмакувати коньяк, я не міг, адже набрав його повний рот, кажу ж, чарки були дебелі. Виплюнути коньяк у вікно було б дуже неввічливо щодо пана штабс-капітана, і проти Бога гріх, щоб такий добрий напій випльовувати, наче прокисле пиво. Але ж з повним ротом нічого я пояснити не міг, треба було ковтати, тим більше і пан штабс-капітан цього вимагав, а слово командира — закон, особливо у воєнні часи, як уже було наголошено. То я ковтнув. І спитав, чи немає якоїсь закуски. На що Іван Іларіонович заявив, що то цивільні штафірки після першої закусюють, а браві військові — ніколи!

— Закуска, Ваню, польоту позбавляє