Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

Я вже біг, не помічений нападниками. Перестрибнув огорожу, вискочив на вулицю з двома револьверами, почав стріляти, ще не ставши на тротуар. Нападників було четверо. Троє впали, один забіг у двір, там його поцілив Яцек. Поляк був поранений.

— Елізо?

— Я тут. — Дівчина підвелася з квітів. Ціла.

— Іди до авто! — наказав я, забіг до будинку і застрелив слугу. Це він викликав охорону. Я повернувся, підхопив Яцека, відніс його до авто, на якому було написано: «Охоронна фірма Смольнікова». Поїхали геть. Десь за квартал назустріч нам проїхав екіпаж із городовими. На нас уваги не звернув. Яцек стогнав.

— Пристрель мене, Іване Карповичу, — попросив поляк. — Не хочу до тюрми.

— Спокійно, друже. Я знаю одного лікаря. Він допоможе.

Я поїхав у лікарню до Воздвиженського. Він був на місці. Я заніс Яцека до моргу.

— Мого товариша поранено. Я добре заплачу, його треба врятувати, — сказав я.

— Ач які пригоди! — лікар почав мити руки.

— І краще, якби поліція про це не знала, — попросив я.

— До мене у морг ніхто не лізе, — запевнив Воздвиженський. — Мийте руки і ви.

— Для чого?

— Будете мені допомагати. Дівчина теж, — наказав лікар.

Наступні три години ми допомагали Воздвиженському рятувати Яцека, якому куля влучила у живіт, пошкодивши внутрішні органи. Яцек був під наркозом, по обличчю лікаря я бачив, що справи погані.

— Кулю я вийняв, кровотечу зупинив. Але він утратив багато крові. І невідомо, чи не піде зараження з пошкоджених кишок. Нічого не можу гарантувати, — скривився лікар.

— Тут він може побути?

— День-два, — кивнув Воздвиженський. — А потім стане зрозуміло, чи помре, чи одужає.

— Скільки я вам винен?

— Та не треба, я ж лікар.

Я дав йому тисячу.

— Нічого собі! Звідки такі суми? — здивувався лікар.

— Мені добре платять.

— І навіщо вам той босяк?

— Він дуже мені допоміг. А я, як бачите, завжди дякую тим, хто мені допомагає.

— Та бачу, — кивнув лікар. — А та дівчина, хто вона? — Воздвиженський кивнув на Елізу, яка сіла на стільці і задрімала.

— Не можу розповідати.

— А ви якось причетні до вибуху в баронеси Грінвуд? — спитав лікар.

— Вибуху? О Господи, а що сталося? — зобразив я здивування.

— Баронеса приїхала на роботу, відчинила двері свого кабінету — і тут вибух. Від баронеси нічого не залишилося.

— Може, її і не було?

— Знайшли її перстень і фрагменти намиста, а також багато-багато маленьких шматочків. Її посікло кришталем. — Лікар уважно дивився на мене.

— Жах який, — аж скривився я. — Це бомбісти зробили?

— Навіщо бомбістам убивати баронесу, яка не мала прямого відношення до влади? І вбивати так, що згоріла вся контора. Кажуть, хтось замітав сліди по «Чорній троянді».

— Це ви щось розповідали, — наче згадав я. — То тепер «Чорної троянди» немає?

— Її немає. Але неодмінно з’явиться щось подібне, — сказав лікар.

— Чому? — здивувався я.

— Бо світ поділений на меншість, яка володіє всім, і більшість, яка мусить підкорятися та служити. Революціонери верзуть про рівність, але це утопія. Ніколи не було рівності. І не буде. Гроші, влада чи походження роблять людей нерівними. Так було і так буде. І якщо хтось, у кого є гроші, буде готовий заплатити за свої мрії, то йому знайдуть те, що він просить. Навіть коли для цього знадобиться викрасти чи вбити якогось бідняка.

— Жахи які говорите.

— Про «Чорну троянду» розповідали багато страшного. Тепер вона зникне разом із баронесою, але залишаться високоповажні клієнти, які не схочуть відмовлятися від своїх звичок. Виникне щось інше, якась заміна «Чорній троянді». Бо люди хочуть, щоб їхні мрії збувалися. А майже у всіх мрії чорні. — Лікар плюнув на підлогу.

— Бачу, ви не дуже добре думаєте про людей, — зітхнув я.

— Іване Карповичу, а хіба ваш досвід спілкування з людьми не підтверджує моїх слів? Я не вірю в Бога, але вважаю, що в Святому Письмі правильно сказано про гріховну зіпсованість людини. Вона погана і схильна до зла від природи.

— Але людина може перемогти гріх у собі, — нагадав я.

— Дуже нечасто. Це одиничні випадки. Частіше ж людина просто пливе за течією своїх гріхів. Можна ще виправити людину, але не можна виправити людство. — Воздвиженський скривився.

— Лікарю, те саме можна сказати і про хвороби. Людина народжується, щоб хворіти і вмерти. Можна вилікувати людину, та не можна вилікувати людство. Але ж ви і ваші колеги лікуєте, попри те, що всі ваші пацієнти все одно помруть. Так само я розслідую справи і караю зло, хоч знаю, що людина зла за своєю природою.

Я підвівся, попросив лікаря дивитися за пораненим, забрав Елізу, і ми поїхали до готелю. Я поговорив із дівчиною, потім викликав Великого князя та пані Кшесинську. Вони швидко приїхали. Я сховав дівчину у ванній кімнаті. Сюрприз так сюрприз.

— Господи, Іване Карповичу, що це робиться? Висаджено в повітря контору баронеси Грінвуд! Бунтівники кинули бомбу у вікно мого будинку! А оце тільки-но стало відомо, що спочатку стався збройний напад на будинок статського радника Вєсєльчакова, а потім він сам застрелився просто у своєму кабінеті в міністерстві торгівлі та промисловості! Що відбувається? — Великий князь був украй приголомшений.

— Про Вєсєльчакова не знав, — кивнув я і подумав, що або статський радник сам злякався суду, або його прибрали як свідка.

— Для чого ви нас викликали, Іване Карповичу? — спитала Кшесинська.

— Можна! — гучно сказав я, а сам став так, щоб за необхідності підтримати даму. З ванної вийшла Еліза. Кшесинська скрикнула і почала падати. Втримав, підвів до стільця і посадив.

— Господи, Еліза! — Сергій Михайлович схопився за стіну, сам ледь стояв.

— Я знайшов Елізу. Це було непросто. Дівчина пережила важкі два місяці. Але головне не зіпсувати їй життя далі. Тому я прошу утриматися від усіх запитань щодо того, що відбувалося з Елізою цей час. Офіційно вважатимемо, що невідомі злодії викрали її, скориставшись гіпнозом. Більше нічого Еліза не пам’ятає. Не розпитуйте її, краще допоможіть повернутися до занять. Еліза хоче забути те, що сталося, Еліза хоче танцювати. Так? — Я подивився на дівчину.