НМ - Нічні тварі , НМ

Кожен з героїв знав: їх чекає найскладніше випробування. Вони не знали, що саме стоїть за цим порталом, але відчували, що не повернуться назад. Те, що чекає їх попереду, може бути їхнім остаточним порятунком або останньою битвою.

І вони пішли.

Крокуючи до порталу, кожен з них відчував, як їхнє серце б’ється в унісон. Тіні, темрява, та загадкові сили, що переслідували їх, здавались тепер лише примарою порівняно з тим, що лежало попереду. Портал виблискував, ніби запрошував їх у невідомість, та разом із тим викликав у кожного страх.

Ната відчувала, як її руки тремтять, але вона не могла повернути назад. Вона знала: саме зараз, в цей момент, вони мали шанс вирішити свою долю.

— Це не просто світло, — сказала вона, розмірковуючи в голос. — Це може бути вихід, але тільки якщо ми правильно зрозуміємо, що чекає за ним.

Джон не відповів. Його погляд був холодним і спокійним. Він був готовий до будь-чого. Проте в глибині душі відчував, що чим далі вони йшли, тим більше небезпеки їх очікувало. Це було ніби випробування на витривалість, на готовність до найгіршого.

Ліка також йшла без зупинок. Здавалося, вона вже змирилася з тим, що їй судилося пройти через ці випробування. Але страх не полишав її.

— Я не знаю, чи ми зробили правильний вибір, — прошепотіла вона, але потім, побачивши, як всі йдуть вперед, просто стислила зуби і пішла слідом.

Віка, йдучи за ними, не могла не відчути, як нестерпна напруга поступово зростає. Вона намагалася не думати про можливі наслідки. Для неї це був просто ще один виклик, але все ж її погляд залишався настороженим.

І ось вони увійшли в портал.

Вмить усе навколо змінилося. Відчуття стало неймовірно реальним, але все одно якось нереальним. Це не був простір, знайомий їм — це була якась інша реальність, схожа на той самий світ, але в якому все було викривлене, ніби через дзеркало.

Портал зачинився за ними, залишивши їх у новій реальності. Вони опинилися в якомусь безкрайньому просторі, де не було ні неба, ні землі. Повітря було важким, холодним, але разом з тим наповненим незвичними енергіями.

— Де ми? — запитала Ната, озираючись навколо. Її голос звучав так, ніби вона намагалась зрозуміти, як їй тут орієнтуватися. Вони були посеред ніде.

Єгор зупинився і поглянув вниз. Здавалось, ніби під ногами не було нічого, але вони стояли на чомусь невидимому. Схоже, що весь цей простір був лише відображенням чогось іншого.

— Це не наш світ, — сказав він з упевненістю, хоча і сам не розумів, що тут відбувається.

Всі завмерли, усвідомлюючи, що тепер вони перебувають у зовсім іншому вимірі. Тут не було ані звуків, ані руху, лише безкрайня тиша, що глухо відлунювала кожен їхній крок.

Джон спробував рухатися вперед, але перед ним виникла стіна з чорного матеріалу, що виглядала, як стіна, покрита тріщинами. Вона світилась тьмяним світлом, і коли Джон наблизився до неї, ті самі тріщини почали повільно розширюватися, мовби реагуючи на його присутність.

— Це щось живе, — прошепотіла Ліка, ступаючи назад. — Ми не можемо просто йти вперед, це може бути пастка.

Але не було часу на сумніви. Тіло Джона відчуло сильний біль, і він впав на коліна, відчуваючи, як з його грудей виходить важке дихання. Невидима сила стискала його, і з кожним подихом йому ставало все важче.

— Щось не так, — сказав він із важким, задишливим голосом. — Усі, тримайтеся разом!

І в той самий момент, коли здавалось, що вони можуть потонути в цій бездонній темряві, Ната знову вимовила закляття, але тепер не звичне, а таке, що відкриє шлях. І її слова пролунали голосно і чітко в цьому світі, де здавалося, не існує ні простору, ні часу.

Як тільки останнє слово злетіло з її вуст, стіна почала розриватися, а навколо них знову спалахнуло світло. Але це вже не було просто світло, це був новий шлях, нове випробування. І тільки одна річ була точною: вони вже не могли зупинитися.

Коли світло нарешті розсіялося, перед ними відкрився новий простір — тепер вони стояли на величезному кам’яному майданчику, оточеному стінами, які сяяли в дивному синьому світлі. Повітря було холодним, але це було інше, незвичайне холодне, яке пронизувало до кісток, не даючи жодного шансу на відчуття безпеки.

Ната озирнулась, намагаючись зрозуміти, куди саме вони потрапили. На вигляд майданчик був стародавнім храмом або навіть руїнами, але чомусь відчувалося, що тут ніколи не було живих людей. Це місце було немов забуте, зіткане з туманних спогадів.

— Що це за місце? — прошепотіла Ліка, її голос відлунював у порожньому просторі, неначе в ньому не було жодної живої душі.

Джон крокував вперед, оглядаючи територію, і його погляд зупинився на великих різьблених дверях, що стояли в кінці майданчика. Вони виглядали як вхід у якийсь священний простір, але, як і все тут, вони мали щось дивне і небезпечне.

— Це, мабуть, єдине, що веде далі, — сказав Джон, підходячи до дверей. — Час вирішувати, чи ми готові до того, що буде всередині.

Віка дивилася на нього з недовірою, але не заперечила. Всі знали, що назад шляху вже немає. Вона знала, що це місце не буде простим, але це було єдине, що залишалося.

Кожен із них відчував щось незрозуміле — це не просто був страх, це було відчуття, що їхня подорож наближається до свого апогею. Чи був цей шлях справжнім порятунком, чи це було останнє місце перед кінцем? Жоден із них не міг дати точної відповіді, але вони не могли зупинитися.

Єгор знову озирнувся, наче намагаючись виявити якусь небезпеку в кожному кутку цього місця. Його інтуїція завжди була сильною, і він знав, що вони перебувають у центрі чогось неймовірно важливого.

— Якщо ми відкриємо ці двері, то не буде дороги назад, — сказав він тихо. — Але якщо це наш єдиний шанс...