НМ - Нічні тварі , НМ

— Все! — вигукнула Ната, її голос розривав повітря.

І тоді, з останнім сплеском світла, тіні зникли. Вони розпались на шматки пітьми, котрі негайно розчинились у повітрі.

Всі стояли завмираючи, не вірячи, що це сталося.

Єгор важко видихнув, обтираючи піт з чола:

— Ми зробили це.

Джон не міг повірити, але відчував полегшення.

— Це було неймовірно…

Віка зітхнула, дивлячись на порожній простір, що залишився після них.

— Але, здається, ми тільки дійшли до середини цього кошмару, правда?

З туманної тиші, що наступила після зникнення тіней, почулися нові звуки. Чи то кроки, чи то відлуння їхніх дій у цьому загубленому світі.

Але тепер вони знали одне: вони ще не перемогли, і небезпека була далеко не знищена.

Раптом вдалині знову спалахнуло світло, і цей новий спалах був яскравішим за все, що вони бачили до цього. Ната помітила, як стіни почали змінюватися. Кам’яна поверхня, що до цього була мовчазною та непорушною, тепер злегка тремтіла, ніби від якоїсь невидимої сили.

— Що це? — прошепотіла Ліка, її голос здавався трішки зламаним від пережитого стресу.

Всі подивилися вперед, де розцвіло світло. Блискучі відблиски були схожі на містичний портал, який тільки-но розкрився в самому серці цього темного місця. Він манив, але водночас викликав відчуття, що за ним може ховатися щось страшніше, ніж вони могли собі уявити.

— Це… це шлях! — сказав Єгор, перший ступаючи вперед. Його впевненість була малою, але він не міг дозволити собі втратити рештки надії.

Джон спостерігав за ним, зібравшись з силами.

— Ні. Це пастка, — мовив він, його голос був спокійний, але важкий від недовіри. — Невже ви не розумієте, що все це не просто так?

Але Ната, мовчки продовжуючи йти, не зупинялася. Вона не мала іншого вибору. Як і всі вони, вона відчувала, що якщо вони не рухатимуться вперед, вони залишаться тут, загублені серед цих тіней навічно.

Віка кинула недовірливий погляд на обох.

— Я знаю, що ти правий, Джоне, але ми ж не можемо стояти тут. Що, якщо це єдиний шлях до порятунку?

Вони продовжували йти до світла. І з кожним кроком їхнє серце бився все швидше. Страх стискав їхні груди, але вони не могли повернути назад. Дорога була не тільки вперед — вона була єдиним шансом.

Як тільки вони наблизилися до світла, перед ними знову з’явилася стіна. І на цій стіні був напис, вигравіруваний рунами, яких вони раніше не бачили.

Ната підійшла ближче і змогла прочитати кілька слів.

— Це… це закляття, — сказала вона. — І якщо я правильно розумію, це може нас або врятувати, або… знищити.

Всі замовкли, чекаючи на її рішення. В повітрі було таке напруження, що навіть тіні здавалося, що затамували подих, спостерігаючи за ними.

Ліка шепотіла:

— Давай, Ната. Ти ж знаєш, як це зробити.

Ната зробила глибокий вдих, намагаючись зібрати всі сили, щоб правильно вимовити слова з цієї древньої книги. Вона почала:

— Я закликаю вас, духи, що стоять за цими стінами… Відкрийте перед нами шлях до свободи!

І як тільки вона вимовила останнє слово, в повітрі відбулося яскраве спалахування світла. Це був потужний вибух енергії, який потряс землю під їхніми ногами. Тіні почали танути, і величезна брамка, яка тримала їх у полоні, розчинилася.

За нею відкрився новий простір. Але цього разу він був не темним і не страшним. Це було місце, де виблискувала м'яка, тепла світло, і в ньому було все — початок нового світу.

Вони стояли на порозі чогось нового, але що це було? Що чекає їх попереду?

Світло було настільки яскравим, що спочатку вони не могли нічого розібрати. Здавалося, що все навколо розчиняється в цьому сяйві, і навіть повітря стало легким, майже невагомим. Тіні більше не переслідували їх, але відчуття небезпеки не зникло. Вони стояли на межі нового світу, але не могли бути впевненими, чи це справжній порятунок.

Єгор ступив перший, обережно оглядаючи навколо. Вся його увага була зосереджена на тому, щоб не зробити помилки. Він озирнувся і, побачивши, що всі йдуть за ним, знову поглянув уперед.

— Це… це ніби інший вимір, — сказав він тихо, з якимось незрозумілим трепетом у голосі. — Ми тут не просто так, щось велике відбувається.

Ната ступила вперед і обережно торкнулася легкого світла, що наповнювало простір. Світло розповсюджувалося від її пальців, але не обпалювало. Вона здивовано зупинилася.

— Це щось стародавнє, я таке бачу вперше, але відчуваю… щось не так. Ми можемо бути… у пастці, — її голос став серйозним. — Якщо ми не зупинимося, то можливо просто станемо частиною цього місця, частиною його світла.

Джон стиснув кулаки, його очі заповнилися рішучістю.

— Нам не можна здаватися. Що б це не було, ми повинні йти до кінця. Я не збираюся просто здатися.

Ліка, що йшла поруч, дивилася з тривогою на новий простір.

— Але що ми робимо, якщо цей світ… не дасть нам шансів? Що якщо ми не повернемося?

Віка вперше з моменту їхнього потрапляння сюди, виглядала майже спокійно. Вона ступила на перший камінь і подивилася вперед.

— Якщо ми не спробуємо, ми ніколи не дізнаємося. Тому йдемо.

Ната ще раз глянула на книжку, яка була у її руках, і на той заклятий напис на стіні, що вони залишили позаду.

— Якщо це дійсно магія, то це може бути і не просто світло, а ключ до чогось значно більшого. Але йти треба разом.

Раптом усі відчули, як щось змінюється в повітрі. Світло потемніло, а земля під їхніми ногами почала трохи тремтіти. Після цього перед ними з'явився портал — його краї були не з каменю чи металу, а з чистого світла, який спопеляв усе навколо.

— Я готовий, — сказав Єгор, рішуче крокуючи вперед.