НМ - Нічні тварі , НМ

Вони бігли так швидко, як могли, кожен крок важив цілу вагу. Тінь була все ближче, її форма вже не могла бути сплутаною з чимось іншим — це була істота, повна темряви. Вона пливла, мов згусток нічного кошмару, охоплюючи все на своєму шляху.

Віка задишкою кричала:

— Що це? Що вони хочуть від нас?!

Єгор не відповів. Його очі були спрямовані тільки вперед. Вони наближалися до схованого проходу, який здавався єдиним шансом уникнути неминучої пастки.

— Тільки ще трохи! — крикнув він.

Але на останньому повороті перед ними знову з’явилася перешкода — двері, зроблені з темного, майже чорного дерева, з покрученими знаками, що світяться слабким, майже не видимим світлом. Двері здавалися закритими, і ніхто не міг побачити, як їх відкрити.

Ната швидко підійшла до дверей і провела рукою по дереву. Вона відчула легкий порив, наче прихований механізм всередині дверей.

— Я можу спробувати відкрити їх! — сказала вона, зібравши всю свою силу волі.

Загроза ззаду ставала дедалі ближчою. Вони могли чути, як щось важке пересувається, цілу хмару звуків, що пробивали тишу. Ще один крок — і вони б уже не змогли втекти.

Ліка закричала:

— Швидше, Ната! Швидше!

Ната натискала на дерево, намагаючись знайти точку, яка відчинить двері. І раптом, коли вже здавалося, що їхні сили на межі, двері тихо скрипнули і відкрилися.

— Вхід! — вигукнув Єгор.

Вони кинулися всередину, і двері зачинилися за ними.

Вони опинилися в іншому світі — величезний простір, де величезні кам’яні колони піднімалися до самого небесного своду, а низький, туманний світло ледь пробивався крізь тріщини у стелі.

Джон проковтнув повітря:

— Що це за місце?

Ната дивилася навколо, її серце билося в грудях.

— Щось… старе. Але як ми потрапили сюди?

Туман, що ховався серед колон, раптом почав рухатися. І з нього з’явилися силуети. Тіні, що рухалися, як люди, але без обличчя.

Тіні повільно наближалися, їхні рухи були плавні й хижі, а туман, що навколо них кружляв, здавався живим. Кожен їхній крок відгукувався у серцях героїв, як глухий удар, нагадуючи, що вони не одні в цьому жахливому місці.

Віка стискала зуби, намагаючись не видавати страху.

— Чорт, що це?! — прошепотіла вона, ковзаючи поглядом на тіні, що наближалися.

Єгор хапнув її за руку.

— Не панікуй! Ми повинні триматися разом.

Тіні відреагували на їхні рухи — одна з них вистрілила вперед і зависла в повітрі, ніби оцінюючи їх. Її обличчя було лише плямою, яку неможливо було розпізнати. Мовчки спостерігала за ними.

— Що їй потрібно від нас? — запитав Джон, нервово озираючись.

Не було жодної відповіді. Тіні стали ближчими, тепер вони були навколо, в кілька кроків. Ната непомітно відсахнулася назад.

— Вони… вони не можуть нас тримати тут, — прошепотіла вона, відчуваючи, як серце билося в грудях, а нерви тремтіли.

І раптом одна з тіней зробила крок уперед. Вона простягнула руку, немов хочучи схопити когось із них. Ліка крикнула:

— РУКИ!

Всі вони різко відскочили назад. Тіні, як у віддзеркаленні, повторили їхній рух, і одразу ж увірвалися в їхній простір.

Єгор витягнув зі свого рюкзака ніж. Світло ліхтаря відбивалося від його леза, готове до бою.

— Тримайтеся разом! — закричав він. — Нам потрібно знайти вихід!

Тіні загрозливо наближалися, немов виривалися з туману, їхні руки стиснуті в кулаки. І хоча ці істоти були безликі, кожен з героїв відчував, як серце стискається від безмежного страху. Вони знали, що вже не зможуть просто втекти.

Тіні робили нові кроки. Вони були… живими. Вони рухалися як примари, як прокляті душі, що не мали мети, але яким було потрібно що-небудь — можливо, їхні душі або ще щось.

Ната витягнула зі своєї сумки стару книгу, що залишалася у неї з моменту знайомства з тими таємничими місцями. Відкривши її на сторінці, де було зазначено закляття, вона різко сказала:

— Це єдина надія! Якщо ми встигнемо!

Тіні застигли, ніби очікуючи, що буде далі. Всі вони знали — це був їхній шанс.

Ната швидко промовила закляття, її голос був твердим, хоча серце калатало від страху. Всі прислухалися, як темний голос тіней почав резонувати в залі.

Несподівано вся атмосфера змінилася. Тіні почали рухатися з ще більшою швидкістю, але тепер їхні рухи стали хаотичними, немов вони не могли зрозуміти, що відбувається.

Ліка гукнула:

— Не зупиняйся, Ната! Продовжуй!

Закляття мало дію, але вона потребувала часу. І цього часу було не так багато. Джон та Єгор стримували тіні, намагаючись відганяти їх від Нати, поки вона концентрувала свої сили.

— Ви не зможете нас зупинити! — лунало у відповіді від тіней, але це не було простою фразою — це був голос з глибин, що відчувався у кожній клітині тіла.

Ната зібрала всю свою силу волі і продовжила вимовляти слова. Її руки почали світитися слабким зеленим світлом, наче сама енергія з іншого світу проникала в цей простір.

Віка стояла в обороні, тримаючи ліхтар, і ставала все більш напруженою. Світло ліхтаря ставало все слабшим, так само як і її сили.

— Швидше, Ната! — крикнув Джон, бачачи, як з кожним кроком тіні наближаються. — Швидше!

І раптом сталося щось неймовірне: тіні затихли. Вони більше не рухались, але їхні очі випромінювали таку жорстоку, незрозумілу силу, що не давала розслабитися. Всі сприймали цей момент як затишшя перед бурею.

— Це тільки початок, — прошепотіла одна з тіней. Її обличчя не було видно, але кожне слово віддавалось в серці, як колючий холод.

Ната завершила вимовляти останні слова закляття, і в наступну мить весь простір наповнився осліплюючим світлом. Тіні закричали і намагалися відступити, але їхній рух був повільним, неначе темрява не могла більше тримати їх на місці.