Владислав Дніпровський - Воля героя, Владислав Дніпровський

Дивовижно, але всупереч моїм побоюванням, церковники не пішли на мою сторону. Дійшли до краю яру, кілька людей навіть спустилося на дно і пошукали мене там. Постоявши з пів години, лицарі розчаровано розвернулися і зникли в лісовій стіні.
Ну, однією проблемою менше. Я заповз під дерево, назбирав товстіших палиць і примотав їх до ніг, перев’язавши залишками сорочки. Хоч якась подоба шини. Не скажу, що вийшло ідеально, але хоча б тримає пряму форму, бо без неї можна було гнути ноги в різні боки, як сосиски. Швидше за все, регенерація впорається і з цим, але допомогти їй таким чином не завадить.
Ну що ж, тепер чекаємо. Із нічного лісу чулися віддалене виття, гарчання і рев. Якісь птахи ухкали, щось постійно шаруділо, скрипіли дерева, а вітер шелестів листям у гілках.  Авже ж, тиша явно не властива природі в принципі. Якщо подумати, то тишу вигадали люди. Засинають у тиші, працюють у тиші, ставлять вікна товстіші, щоб звук ззовні не проникав у дім, беруші навіть вигадали.
Але ж без людських зусиль, де її взяти, тишу? Зараз, лежачи в нічному лісі, я уявляв, як наші далекі предки засинали під такі звуки. І почав розуміти, чому багато людей не можуть заснути без звуку ввімкненого телевізора, наприклад. Просто людська природа бере своє.
Так розмірковуючи про різні дурниці, трохи задрімав. Поки не відчув, як чиїсь руки підняли мене і кудись понесли.
— Якого біса?! — заволав я, побачивши чиюсь фізіономію, явно обділену інтелектом, прямо біля моєї.
Тупий індивід ніс мене на руках, а поруч ішло ще троє таких самих із факелами. Вони виглядали як здорові, голі, лисі чоловіки, ніби виліплені з частин тіл, що належали іншим людям. Права рука більша за ліву, одна нога смаглява, а інша біла, ще й волосата до неможливості. Так приблизно можна описати цих суб'єктів. І якщо придивитися, навіть можна помітити сітку шрамів на місці з'єднання непропорційних частин тіла. І що найцікавіше - виглядали вони як чоловіки, але між ногами у них нічого не було. Не пришили через непотрібність? Це явно якісь штучні створіння. Хоч і не можу в це повірити, але іншого пояснення просто немає.
— Чуєш! — гаркнув я в обличчя цій пародії на людину. — Ти куди мене несеш? А ну поклади, де взяв.
Той лише щось прогугнявив у відповідь і продовжив мене нести. Ах ти ж, тупа скотина.
— На! — я вдарив кулаком прямо по його пиці, благо це зробити було дуже зручно.
Він упустив мене на землю і ображено потер своє обличчя. Ноги пронизала пекельна біль, і я лише заскрипів зубами. Бити його, як і пиляти сук, на якому сидиш, було необдуманим вчинком. Яросно заревівши, він підбіг до мене і спробував підняти знову.
— Та хрін тобі! — я знову вмазав по нахиленій до мене морді.
Підбіг інший, схопив мене за руку. Перший виродок раптом із незрозуміло звідки взятою вправністю схопив за іншу. І так, удвох, вони й потягли мене далі по землі, тримаючи за руки. Прокляття! У зламаних ногах відчувався біль від кожної купини і кожного камінця. Краще б вони несли мене на руках. Я ввімкнув ауру холоду, але ефекту не було. Виродки продовжували йти, незворушно похрюкуючи, ніби нічого й не сталося.
— Еге! Візьміть мене назад на руки! — я кричав від болю, залишаючи за собою невелику просіку в кущах.
Якщо ноги хоча б трохи і зажили до цього, то зараз усе стало ще гірше. А тупі виродки продовжували розмірено крокувати з невідворотністю механізмів.
Мене припхали на галявину, по краях якої такі самі виродки люто били кулаками в барабани. Посередині палало велетенське багаття, а по периметру розташувалася безліч палаючих жаровень. Але найцікавіше було в іншому: з десяток абсолютно голих жінок із розписаними химерними символами тілами. Вони танцювали, пили вино і весело сміялися.
У дальньому кінці галявини стояв двометровий дерев'яний ідол, що зображував людиноподібного козла з величезним хазяйством, яке стирчало між ніг, як гармата. Під ним була кам'яна плита, на яку мене й поклали, прикувавши ланцюгами. Як цікаво. Мене запросили на оргію? У якості кого? Я собою користуватися не дозволю, хто знає, які хвороби мають ці спітнілі дівиці.
Розмальована брюнетка підскочила до мене і з пристрасною усмішкою стягнула штани. Ну ось, я так і думав. Та хрін вам. Системна Сумка з'явилася перед очима, і я знову вдягнув їх. Дівиця здивовано подивилася на порожні руки й на штани, що знову опинилися на мені. Вона спробувала ще раз і знову безуспішно.
— Не для тебе мама квіточку ростила, — підморгнув я розгубленій дівчині.
— А-а-а! — вона лукаво усміхнулася. — На нашу вечірку потрапив чаклун? Наш господар любить чаклунів.
— Сподіваюся, не настільки, — я кивнув на стирчащу дубину козлоподібного. — А скажи, у нього насправді такий великий чи все це брехня?
— Він може бути таким, яким ти тільки захочеш, малюче, — хижо облизавши губи, дівчина погладила мене по голові.
— Е-е-е... Я не з таких, пані, — зніяковіло сказав я. — Просто цікаво, як він взагалі може ходити.
— Ну, якщо не з таких, то зніми штани й доведи, — відьма притулилася до мене грудьми.
— Ти мене на слабо не бери, — хотів я погрозити пальцем, але руки, розведені ланцюгами в боки, не дозволили. — Краще спершу поголися.
Пані здивовано подивилася на мене, потім усміхнулася й спробувала спокусливо вигнутися.
– Який жартівник. Скажи-но краще, чаклун, кому ти служиш? – вона намагалася бути серйозною і перейшла на строгий тон. – Дому Дітей Ночі? Чорній Зграї? Кому ще? Тільки не кажи, що Барону Суботі.
При згадці Барона я лише хмикнув. Ну звичайно, його у будь-якому борделі знають. І чому я не здивований.
– Я так і думала! Він також якось щось говорив мені про гоління, – відьма нахабно засміялася і погладила себе по гладенькому підборіддю. – Жартівники. Адже я не чоловік, у мене немає бороди.
– Є і ще й яка, – я кинув на неї погляд і, опустивши голос до змовницького шепоту, покликав її ближче. – Але ти все одно не вгадала. Хіба ти ще не чула? З'явився новий господар у вашій пісочниці. Звуть Пророк. Сильніший за всіх перерахованих разом узятих.
– Пророк? – дівчина замислилася. – Сьогодні вітер приносив мені новини, що хтось згадував це ім’я. Давньо забуте слово, яке рідко використовують. Навряд чи він сильніший за нашого господаря. До того ж, сьогодні твій господар втратить одного зі своїх слуг. На жертву Козлоногому ти підійдеш, навіть якщо не хочеш веселитися.
Вона ніжно провела рукою по моїх грудях і, дзвінко засміявшись, приєдналася до своїх подруг. Що ж, мене знову хочуть убити? Та скільки вже можна?! Хоча якоїсь особливої злості до цих дівчат у мене не виникло. Вигорів. Ну, хочуть трахнути і вбити. За місцевими мірками, вони просто янголята.
Під бій барабанів п’яні, а можливо й під чимось міцнішим, жінки, як і очікувалося, перейшли від танців до оргії. Вони задовольняли одна одну різними способами. Але якось це було нуднувато. Їм би наше земне порно подивитися, гадаю, вони б багато чого нового дізналися. Причому більш-менш симпатичними виглядали лише моя знайома та ще кілька дівчат, решта ж були зовсім непривабливими, а декому на вигляд було років з двісті. Я заплющив очі й спробував забути це видовище. За що мені все це?
– Що, не подобаються наші богопротивні забави? – брюнетка знову підійшла до мене й зловтішно усміхнулася.
– Мені соромно за вас, пані, – гнівно відповів я. – Погано стараєтесь. Якось без вогника. Де творчий підхід? І стогнати треба голосніше й артистичніше. Вас треба ще довго вчити. Як вас тільки Козлоногий навчав? Таку нудьгу жодному солідному темному богові показувати не можна.
– То може, навчиш? – вона, почервонівши, запрошувально кивнула на галявину.
– Що, Янешко, так і не змогла впоратися з мужиком? – із каркаючим сміхом до нас підійшла стара відьма, якій на вигляд було стільки ж років, скільки всім іншим разом узятим. – У наш час таких слабких відьом одразу віддавали на корм воронам.
– Але ж він не просто чоловік, він чаклун, пані Явдохо, – спробувала виправдатися Янешка.
– Та хоч упир, – бабця розсміялася. – Немає такого чоловіка, якого б не зламала відьма. Дивись.
Вона підійшла до мене ближче, оголивши таке видовище, від якого я ледве не зблював. Провела кістлявими руками по своєму тілу й пристрасним голосом запитала, дивлячись мені в очі:— Хочеш мене, чаклун?І справді, на мить стара здалася мені найпрекраснішою з жінок. Але морок швидко спав, як і не бувало. Так ось у чому справа. Для стороннього спостерігача все це видовище мало виглядати неймовірно, і будь-який чоловік від нього мав би просто втратити голову. Але моє вміння чинити опір навіюванню спрацювало як слід. Плюс, можливо, високий параметр Волі теж зробив свій внесок.— Жінко, відійдіть від мене й йдіть туди, куди йшли, — розлючено гаркнув я на стару, на що Янешка лише зловтішно розсміялася.Прошипівши щось про швидку розправу, стара відьма поскакала до таких самих пенсіонерок, як і вона. Ноги начебто трохи зажили. Потрібно придумати, як зняти кайдани з рук і вшитися звідси якомога далі. Ланцюги почали мене серйозно дратувати: вони були натягнуті над жаровнями, і зараз розжарилися до червоного, обпалюючи мені руки. Що це за дивний спосіб зіпсувати такий томний вечір? Незрозуміло. Чи то дурні відьми зробили це випадково, в чому я сумніваюся, чи то це елемент якогось ритуалу.До мене підійшла Янешка й, сумно поглянувши на мене, надрізала собі зап'ястя і кров'ю почала малювати невідомі символи на моїх грудях.— Нічого. Скоро все закінчиться, — вона дістала чорний хвилястий ніж, що вологим блиском засяяв у місячному світлі. — Цей ніж обірве твоє життя й віддасть твою душу Козлоногому. Ми вже давно його годуємо й закликаємо. Сьогодні він нарешті з'явиться на наш поклик і наділить нас новими силами. А для тебе все закінчиться. Ти, звісно, веселий хлопець і сильний чаклун, але тобі просто не пощастило потрапити сюди, й ні Барон, ні Пророк, слугою кого б ти не був, зараз тобі не допоможуть.Що це вона сказала про «віддасть душу»? На таке я не згоден. Це що ж, мене тут зараз остаточно вб'ють? Ні-ні. Я тільки з'явився в Астралі. Я ще стільки всього не зробив. А скільки ще маю встигнути не зробити.Я обережно поворушив ногами. Трохи болять, але, здається, вже більш-менш у нормі. Відчуваю себе зайвим на цьому веселому святі, пора звідси звалювати.Тим часом жінки влаштували хоровод навколо багаття, ріжучи собі руки й бризкаючи кров'ю у вогонь. Янешка з палаючими очима знову підійшла й, наспівуючи, занесла ніж над моїми грудьми.Я марно смикнувся в розпечених ланцюгах. Ну все, з мене досить. Активував ауру холоду, полум'я в жаровнях хитнулося й згасло, а ланцюги з тихим дзвоном осипалися.— Ха-ха! — крикнув я, підхоплюючись на ноги. — Нарешті закони фізики на моєму боці!Вийняв молот і від душі вмазав ним по симпатичній мордашці відьми.
Вона пролетіла метрів десять, зробила в повітрі кілька обертів і врізалася в дерево. Я очікував гучного тріску або чогось подібного. Але вона тихо прилипла до стовбура й, розвернувши голову градусів на сто вісімдесят, уставилася на мене жовтими очима з вертикальними зіницями й зашипіла.— А без косметики ти мені більше подобаєшся, Янешко, — радісно закричав я, панічно намагаючись знайти вихід із цієї ситуації.Тупі гамадрили й відьми взяли мене в щільне кільце. Як тепер вибиратися? Молот знову показав свою низьку ефективність проти подібних ворогів, як, втім, і аура. Відьмам було явно прохолодно, але не більше того.Що ж таке? Чому, потрапивши сюди добре підготовленим і небезпечним за земними мірками, я постійно натикаюся на тих, кому байдуже на «великі переваги», надані мені Системою? І що тепер робити? Знову стрибати в хащі лісу, спробувати якось нічого собі не зламати й втекти подалі. Їхні вечірки мене взагалі не стосуються, по суті.Я злетів угору й, виставивши вперед руки, полетів униз просто на дерева. Одну руку пронизав біль, у ній стирчала палиця товщиною з палець. Зараз ще животом на сук напорюся, і все. Але доля, нарешті, усміхнулася й мені. Рука на льоту вчепилася за гілку, її боляче смикнуло під моєю вагою, і я закачався за півметра над землею.А тепер, бігти, бігти, бігти. Під розчароване виття позаду, я ломонувся крізь кущі. І наткнувся на голого гамадрила, який невдоволено на мене поглянув і спробував ухопити за шию.— Дідька лисого, виродку, — молодецьки вигукнув я й умазав молотом по його тупій мармизі.Всупереч моїм очікуванням, зброя діяла на них як слід. З гучним криком його голова полетіла кудись убік, а тіло, пройшовши кілька метрів, гепнулося мені під ноги.— Не переймайся, пришиють назад — будеш ще кращим, ніж був, — крикнув я вслід голові й побіг далі.Мабуть, у цьому нічному забігу мені допомагали всі існуючі боги. У слабкому світлі повного місяця я на бігу не впав у яму, не спіткнувся об корінь і не вгатився головою в гілку. Зі мною не трапилося нічого подібного. Окрім одного. Тупі виродки, що важко топталися десь позаду, зовсім не відставали, а відьми, немов якісь макаки, стрибали по гілках, голосно регочучи й вигукуючи різні непристойності. Вочевидь, вони лише тішилися з нового розваги.
А я, мов загнаний кінь, біг усе повільніше й повільніше. Серце гупало, наче божевільне, повітря зі свистом виривалося з легень. Невідомо чому, сили витікали в нікуди, як вода з дірявого відра. Причина раптового посилення втоми скоро з'ясувалася. У безумному реготі відьом я почув хрипкий голос милої бабці Явдохи:— Янешко, а чаклун-то справді сильний, досі біжить. Сили в нього неміряно, ми вже стільки черпаємо, а вони ніяк не закінчаться.
Ах ти ж, стара шалава. Ось звідки в них стільки веселощів. Вони крадуть мої сили й стають усе бадьорішими, а я, навпаки, рано чи пізно просто звалюся від утоми, неспроможний поворухнути навіть пальцем. Погані справи, виходу з цієї ситуації не бачу. Ось і відбігався, стрибунець.
Ледве переставляючи ноги, я вперто крокував уперед. Відьми притихли й з повагою стежили за мною, дивлячись жовтими очима крізь листя. Потвори теж уже спокійно йшли трохи позаду. Все. Я вийшов на галявину, вкриту квітами, й упав, як підкошений. Тут і помру, непогане місце.
Відьми шепотілися в кронах дерев, а я розглядав квітку. В голові раптом, наче з'явився довідник, і суха інформація виникла серед моїх розрізнених знань.Астралія Златоцвітна — поширена рослина у світах Реальності. Прекрасно підходить для багатьох композицій. Найвідоміші з них: «Золотий захід Артайла», «Зоряне небо надії» та інші. Найпростіша композиція — «Вінок зустрічі світанку». Ці квіти заборонені в деяких світах, оскільки їхній пилок є потужним фізичним стимулятором і використовується у виробництві деяких небезпечних наркотиків.
Серйозно? Що там із пилком, кажете? Я швидко поповз по галявині й почав старанно нюхати ці прекрасні рослини. Можу собі уявити, що зараз думають відьми, які за мною спостерігають. Але мені байдуже. З'явилося відчуття, наче мене вдарили по голові мішком із піском. Перед очима все попливло, а серце шалено забилося. Мов на пружинах, я підскочив і, наче вітер, пронісся по галявині, дорогою прокричавши здивованій морді гамадрила:
— Немає непотрібних навичок!
Здивовані крики відьом залишилися позаду, а я мчав крізь хащі, мов якийсь дух лісу. Тіло саме реагувало на перешкоди: перестрибувало через корені, ковзало зі схилів, неймовірними сальто долало ями. І при цьому на ходу плело вінок із зірваних квітів. Та, певно, це і є «Вінок зустрічі світанку», швидше б уже настав той світанок.
У своєму тілі я став простим спостерігачем. Навіть якби захотів зупинитися, не зміг би. І ще виникали питання щодо наслідків прийняття такого стимулятора. Чи не помру я від розриву серця наприкінці? Але все одно я був вдячний навичці, яку вважав марною. А ось як воно обернулося. Схоже, Система просто так нічого не дає.
І навіть якщо в кінці цього забігу я помру, то це все одно буде порятунком від знищення душі й остаточної смерті. Але поки будемо сподіватися, що підвищені Характеристики дозволять пережити таке наркотичне навантаження. Зрештою, я вже не звичайна людина.
Десь попереду почав здійматися світанок. Ось і настав новий день. Що він мені готує? Нарешті моє змучене тіло вирвалося з лісу на відкрите місце, зробило ще кілька важких кроків і звалилося, як підкошене. Легені стиснуло, я почав задихатися, серце пронизала гостра біль, а кінцівки сильно затремтіли.
— Миленько, — вусатий лицар, який розглядав мій вінок, з'явився в полі зору. — Ну ось, ти й попався, чаклуне.
У обличчя прилетів приклад мушкета, і прохолодна темрява поглинула мене.