Олеся Лис - Чого очікувати від повноліття, або верхи на мітлі, Олеся Лис

– Ем… І з психологом треба буде розмовляти? ― Невдоволено соплю носом.

Ще зі школи не люблю цих мозкоправів. Чомусь кожен із них думав, якщо мене удочерили, то в мене має бути важка психологічна травма, підсвідоме бажання знайти біологічних батьків та складні стосунки з прийомними? Усі мої доводи, що це зовсім не так розбивалися об глуху стіну. Було таке відчуття, що я в їхній картотеці фігурувала такою собі «галочкою», важкий підліток, якому вони, диво, допомогли своїми професійними діями. А оскільки робота шкільним психологом аж ніяк не хлібне місце, то ці фахівці змінювалися у нас майже кожні два роки. 

– Я їх не люблю, – похмуро додаю. 

– Ти й не зобов'язана… – гмикає. ― Але Маруся чудовий професіонал, з величезним досвідом. Повір, їй можна довіряти.

Похмуро дивлюсь спідлоба. Бач, як цією Марусею захоплюється! Переконана на всі сто, мені вона не сподобається. Вже не подобається. Заочно. Нормальна людина із психами працювати не стане.

– Подивимося… – багатозначно тягну. – А що ще? Наставник? Це ти будеш моїм наставником?

– Сплюнь, – пирхає Гнат. – Тобі відьма потрібна, у крайньому разі відьмак. У мене трохи інший профіль. Я чаклун.

– А як же моє навчання в університеті? Я хімію не кину, так і знай, ― уперто схрещую руки на грудях.

– Ніхто тебе й не просить. Але на заняття тебе возитиму я, і забиратиму теж. І щоб ніяких посиденьок з подругами та затримками. Дзвінок продзвенів, і ти як штик біля машини, інакше ... ― загрозливо зрушує брови чоловік.

– Інакше? – примружуюсь, чекаючи продовження фрази. Що він мені зробить? У квартирі запре? Ворона нацькує?

– Покараю, – скрипнувши зубами, відповідає Гнат.

― Покараєш? ― Здивовано округляю очі. ― Як покараєш? 

Я ж не дитина, зрештою.

– А ось так… – цідить. ― Перегну через коліно і наляскаю по дупі, щоб надалі думала головою. Раз батьки не спромоглися ... 

Вперше не знаю, що сказати. Лиш шоковано відкривши рота, хапаю повітря. Щоки обпалює жаром.

– У мене добрі батьки, вони не ображали мене… – обурено шморгаю носом.

Гнат міряє мене нечитаним поглядом, допиває чай і, зібравши посуд, складає його в мийку.

— Нам, мабуть, уже можна збиратися, — промовляє, кидаючи погляд на настінний годинник. ― Якраз доки дістанемося, і Касл під'їде. Вона з дев'ятої на робочому місці.

Знизую плечима. Мені що… Я вже нічого не вирішую. Головне, щоб ця примара від мене відв'язалася.

***

Дорога до Центру цього разу мені здається набагато коротшою, може через те, що я примудряюся подрімати в машині?

Прокидаюся від відчуття, що автомобіль зупиняється. Втомлено потираю сонні очі й озираюсь навколо. Тепер це місце сприймається зовсім інакше. Не таким холодним та неживим, і більше не нагадує лікарню.

Степаниду Кас'янівну ми застаємо в кабінеті, але видно з усього, що жінка щойно зайшла. 

– О, які люди?! ― Як рідним усміхається вона. – Повернулися?

Обурено пирхаю, Гнат підштовхує мене вперед і зітхає.

– Повернулися…

– Ну, все, що ти мені по телефону розповів, я зрозуміла, – переходить на серйозний тон. ― Є ще що додати?

– Поки що ні, лише невиразні здогади. Мені б Макса сюди. Потрібно перевірити одну версію, але це трохи зачекає. А ось Інзі б наставника підібрати.

― Я пропоную Вікторію, ― відкриває ноутбук жінка і щось починає набирати на клавіатурі. Кілька хвилин до нас долинають лише цокання клавіш. – Вона якраз повернулася із завдання і поки що «в поле» йти не хоче. Але, гадаю, із задоволенням попрацює з дитиною.

– Віка? – хмуриться чоловік.

― Ти маєш щось проти Віки? ― піднімає брови, ховаючи в куточках губ дивну усмішку. – Вона дуже талановита відьма та чудовий педагог.

– Ні-ні, нічого, – розводить руками Гнат. – І до Марусі б…

– Марія має бути до десяти. Я з нею зв'яжусь і запишу Інгу на прийом.

Перекладаю погляд з одного з них на іншого, і потихеньку закипаю. Дитина? Чесно? Яка я їм дитина? Мені вже вісімнадцять, я звикла вирішувати за себе. А тут таке ставлення! Але розсудливо мовчу. Вже довиступалася... І мало не вмерла... Не така я вже й ідіотка, щоб двічі на ті самі граблі наступати…

Коли настає десята, без сперечань дозволяю відвести себе до психолога.

Маруся відразу ж викликає у мене роздратування, буквально з першого погляду. Така собі дівчинка-лялечка. Мініатюрна, ростом з мене, але фігуриста, з гладким темним волоссям, підстриженим під каре і величезними зеленими очима. Красуня. 

Вона відразу ж починає липнути до Гната, погладжувати його по руці. Розпитує про якихось спільних знайомих, стріляючи з-під пухнастих вій кокетливим поглядом і показуючи чарівні ямочки на щічках. Бісить... Говорила ж, що вона мені не сподобається... І мала рацію.

― Бідолашна дитина, ― співчутливо похитує головою, поки Гнат їй розповідає про мої пригоди.

Обурено фиркаю і влаштовуюсь у кріслі для відвідувачів, поки ці двоє фліртують між собою. 

Через кілька хвилин ця особа все-таки згадує, що в неї взагалі пацієнт і квапливо прощається з Ігнатом.

– Заповни, будь ласка, цю анкету, – влаштовується вона за столом, коли за чоловіком зачиняються двері, і простягає мені аркуш із надрукованими запитаннями. ― А потім трохи поговоримо.

Усміхається мені так само відкрито, як раніше Гнату, і ямочки показує. Теж мені, ангел неземний. 

Зітхнувши, беру роздруківки й заглиблююсь у читання.