Міхал Шмеляк - Селище, Міхал Шмеляк

– Може, ще хтось інший, а Анджеєк дізнався і…

– Убив.

– Хто знає. Він сказав, що провів її, але ми цього не перевіримо. Кудись пішла, а слідів немає.

– Ну так.

– Вона точно не пішла гуляти в таку заметіль, мабуть, у неї була домовленість з кимось. І це був той, на кому їй дуже залежало, навіть якщо для цього довелося блукати в снігову бурю. І в нього було ім’я, яке починалося на літеру "А".

Мій дядько простягнув мені аркуш паперу та вказав на вірш під назвою "Ода до А.".

– Вона також згадує Ромео і Джульєтту, Трістана та Ізольду і Вертера, – додав він через деякий час.

– Це хтось відомий?

– Ти мусиш краще підготуватися до випускних іспитів, – сказав він. – Вчора ти мене питав, як потрапити в міліцію. Беруть туди кого завгодно, але якщо ви не хочете шліфувати тротуари в найгірших частинах міста, то потрібно мати хороший атестат. Рекомендацію і поручительство отримаєш від мене, але все залежить від тебе.

– Так, дядьку, – швидко запевнив його я.

– Я просив називати мене по імені, – відповів він. – Пари, про які згадує Ануля у віршах, були нещасливо закохані, хоча й у різних конфігураціях, бо, наприклад, Вертеру не відповіли взаємністю. Однак справа в тому, що їх об’єднувало одне: неможливість відкритих і законних відносин. Тому нам потрібно знайти відповіді на питання, про які стосунки йшла річ.

– Як ми це зробимо?

– А кого б ти спитав?

– Анджейка, – не роздумуючи відповів я.

– Дуже добре, – зрадів Янек. – Крім того, ми повинні ще раз поговорити з матір’ю Анулі, і я беру ці дві проблеми на себе. За цим має бути міліцейська відзнака.

– А я?

– І у вас таке ж делікатне завдання. Відвідай свою дівчину та запитай про Анулю. Можна навіть сказати правду, що вона загинула, але категорично не згадувати про вірші. Зрозумів?

– Так точно.

– Тоді берімося до роботи.

Ми поклали Біблію на місце, але вірші дядько забрав з собою. Він також перевірив катехізис і молитовник, але нічого цікавого в них не знайшов. Він кивнув, потім вимкнув лампу й вийшов із кімнати в напівтемряві. Незважаючи на те, що надворі був ранок, було ще темно від шаленої віхоли.

РОЗДІЛ 10

Лис

Рік 2023

Ян Ришь довго позіхнув, даючи зрозуміти обом офіцерам, що хоче закінчити зустріч і подрімати. Адже він був літньою людиною і просто заслуговував на такий відпочинок, хоч і не практикував цей звичай щодня. Він глянув на годинник, була майже четверта вечору.

– Тобто, ви не перевіряли приміщень на наявність зниклої дівчини? – запитав вищий.

– Не було сенсу, – відповів пенсіонер. – Анулі не було.

– Звідки ця впевненість?

– Нещодавно прочитала про таке дослідження, що кіт завжди знає, де в будинку знаходиться його господар, навіть якщо там кілька поверхів. Зофія Вишневська була саме таким типом, а постфактум виявилося, що Анулі насправді немає вдома. Тому ми почали обшук її особистих речей.

– Гарний хід, – сказав нижчий.

– Звичайно, що так, – погодився Ришь. – Зараз про міліцію говорять по-різному, вішають на неї собак, але там працювало багато дуже хороших офіцерів і блискучих слідчих. Головне, вони не пішли на пенсію при першій нагоді охоронниками на стоянках і в гіпермаркетах, а прослужили довго і в них було чому повчитися. Не так, як зараз. Тож я скористався і з першого дня служби пристрасно вчився цій професії, і зникнення Анулі було не першим випадком такого типу, з яким я мав справу.

– Але ж то часи, коли доводилося служити політикам, – сказав Подима. – Що потім на вас і відбилося.

Ян Ришь голосно, грубовато і, мабуть, цілком щиро засміявся, потім кашлянув і відпив кілька ковтків води.

– Тут, як раз, нічого не змінилося, – сказав він, коли прийшов до тями. – Ще невідомо, що колись доведеться пояснювати. І, будь ласка, не смішіть мене, тому що я втрачаю слід і мушу старанно копатися в пам’яті.

– Тобто обшук будинку та кімнати дівчини нічого не дав? – трохи розгублено спитав Подима.

– У квартирі її слідів не було, з меси вона точно не приходила навіть на хвилинку, пішла прямо на призначену зустріч. Я не знайшов жодних ознак бійки, крові чи чогось, що вказувало б навіть на серйозну сварку. Мати дівчинки була до біса владною, але хто з батьків тоді не був. Перш за все, діти повинні були слухатися старших і фініто. Поки вони жили під одним дахом із батьками, фіг вони мали що казати. Також поширеним було фізичне насильство. Я не знаю дитини, якій би батько не бив по дупі ременем.

– Мати била Анулю? – запитав Сукєнник.

– Я так не думаю, – відповів Ришь. – Це було психічне катування, але без переходу меж. Сьогодні таку поведінку називають токсичним родичем. Вона вигадувала майбутнє для своєї доньки, твердо вірячи, що дівчина хоче такого ж життєвого шляху. А у Анулі були нормальні мрії звичайної сільської дівчини: закохатися, мати хорошого чоловіка і купу дітей. Про великий світ вона не думала, але й не монастир.

– Тоді добре, – сказав Подима. – Тож ні на сварку, ні на викрадення, ні на щось підозріле не було жодних ознак. А як щодо кімнати дівчини?

– Порожньо, – відповів Ришь, розводячи руками. – Нічого іншого, ніж те, що можна було знайти в кімнаті дівчини підлітка в сімдесятих роках.

– Без нотаток, листиків, записок чи щоденника? – допитувався комісар.

- На жаль. Підозрюю, що вона боялася тримати щось подібне вдома, мабуть, мати регулярно нишпорила в її особистих речах.

– Може, в іншому приміщенні сховала? – не здавався Подима. – Треба було обшукати весь дім.

– Пане комісаре, не було світла, будинок чужий, а я один, – відповів Ришь. – Кому я міг довіряти, коли хтось міг стояти за її зникненням? Сьогодні це проста справа, викличте техніка, замкніть будинок, і наші панове навіть знайдуть її перший молочний зуб, але тоді час був головним. Я припускав, що дівчина зникла, і умови були важкими. За вікном лютувала віхола, сніг йшов майже горизонтально і мав уже метр заввишки.

– То що пан зробив? – запитав нижчий.

– Скажіть, будь ласка, що б у такій ситуації зробив пан комісар? – відповів запитанням  на запитання Ришь. – Це вправа для асів, поламайте голову.

– Проста справа, – відповів Сукєнник.