Олена Арматіна - Договір, або приборкання Темного ельфа , Олена Арматіна

Я здригнулася, почувши рішучий стукіт у двері.
- Я можу увійти, Ваша Величносте? - одразу ж послідувало запитання. 
Я сумно посміхнулася тому, що вперше за моє перебування в Середзем'ї мені виявили повагу і не увірвалися в спальню без попередження.
- Заходь, Ріанно.
Ось уже понад дві години я проводжу час, сидячи біля вікна. Світ за кришталевим склом справді разюче змінився порівняно з тим, яким я його побачила по прибуттю. Далеко внизу зеленіють рівні квадратики полів, за ними - шумлять ліси, що здаються синіми. На квітучих луках бродять білосніжні ягнички. Люди тільки-тільки вибираються зі своїх домівок - сьогодні я прокинулася дуже рано, але незважаючи на це, почувалася чудово.
Молода жінка рішучим кроком перетнула кімнату і зупинилася в мене за спиною. Навіть не обертаючись, я відчула на собі її погляд. Здається, вона за щось мене засуджує. Я озирнулася й одразу ж зрозуміла, у чому річ - вона з видимим осудом дивилася на мою смарагдово-зелену сукню.
Сьогодні у мене було достатньо часу, щоб вивчити вміст власної гардеробної і переконатися, що в ній було не так вже й багато вбрання, яке припало мені до смаку. Одягнена на мені сукня була однією з чотирьох нарядів, які мені сподобалися. Неглибокий виріз горловини, краї широких рукавів і поділ вільної довгої спідниці були розшиті витонченою вишивкою. Але головною перевагою цієї сукні була відсутність кісточок, що впиваються в шкіру і сковують рух, і пишних, незручних спідниць. Якщо вчора я здавалася собі схожою на ляльку для чайника, то сьогодні дивилася на себе в дзеркало навіть із неабиякою часткою задоволення - колір сукні вдало відтіняв мою світлу шкіру та колір очей, а золотистий пасок вигідно підкреслював мої невеликі груди й тонку талію.
Мені лестило, що Поппі оцінила мій вибір захопленим цоканням язика.
- Моя люба, - муркотіла вона, носячись навколо мене, - вам дуже личить цей колір.  А скромний фасон так нагадує вбрання справжніх ельфів. Не вистачає тільки шовкових лосин і замшевих чобітків...
- І де ж мені їх узяти? - запитала я в літньої жінки.
- Оу.  А я навіть не знаю. Ну, в крамниці-то точно вони є, от тільки... Королева Ельфів одягається не так, як усі інші.
- Чому? З цього приводу існують якісь приписи?
- Ні, але... Королева ж - людина. Усі королеви до вас прагнули одягатися не так, як одягаються ельфи.
Я тоді не стала заглиблюватися в цю тему, розумно вирішивши, що чотирьох нарядів мені вистачить надовго. А там - озирнуся, і якось визначуся зі стилем свого одягу.
А ось Ріанна мій вибір явно не оцінила.
- Ваша величність. Ця сукня вам не підходить.
- Чому ж?
- Ви й так бліда, як... - молода жінка явно стрималася, збираючись сказати щось на кшталт «бліда міль». - А в цьому так і взагалі, як...
Мені навіть стало смішно - як швидко в цієї пані закінчився запас не тільки слів, а й ввічливості й тактовності. Я повторила запитання, поставлене на світанку Поппі:
- Є якісь протоколи, що наказують одягатися мені так чи інакше?
- Ні, але повірте, буде краще, якщо ви вдягнете ось це, - вона дістала з шафи яскраву сукню кольору апельсина, - або, хоча б ось це...
Ріанна явно мала слабкість до теплих осінніх тонів.  Я не сперечаюся - до її дуже смаглявої шкіри такі кольори цілком пасували б, але вже точно не мені.
- Іншим разом, Ріанно, - з посмішкою, але рішуче сказала я.
Жінка дивилася на мене, хмурячись і явно дивуючись. Здається, вона не могла вирішити для себе - наполягати на своєму чи поступитися мені.
- Мені здається, ми спізнюємося? - спокійно вимовила я і попрямувала до дверей, залишивши її наодинці з важким вибором - повісити потворну сукню в шафу, або все ж спробувати одягнути мене в неї.
Вибір її став зрозумілий, коли вона спочатку порівнялася зі мною, а потім і обігнала на півкроку.
- Добре, тоді підемо, - задумливо вимовляє.
Цікаво, що вона чула про вчорашній інцидент? Вочевидь же щось чула. Але я не питаю, а мовчки йду за нею, зберігаючи останні крихти надії на те, що сьогоднішній день буде хоч трохи стерпним. Сьогодні Хейан почне вчити мене азам магії, і з цими знаннями я, можливо, зможу знайти своє місце в Середзем'ї.
Ми йдемо вже знайомим мені шляхом до тронної зали. Як і раніше, Ріанна завмирає, прислухаючись біля дверей.
- З ким зустрічається Хейан? - тихо запитую я, перш ніж вона встигає відчинити двері.
- Ельфійські лорди і леді Вільеруара, васали і городяни, які живуть у долині і тут, у Руарі.
- Руар - це місто, в якому ми зараз перебуваємо? А Вільєруар - королівство ельфів?
- Абсолютно вірно, - вона з готовністю відповідає на моє запитання, анітрохи не виявляючи зневаги, як учора. Ну, точно, історія з трояндами і принцом Меріо вже стала надбанням двору. Ба більше, вона не чекає наступного запитання, а продовжує, вказавши рукою вгору: - Там Королівство ельфів межує зі світом людей. Внизу, за Гранню - Потойбічний світ.  На північний захід від нас знаходяться клани фейрі, що заселяють поля і ліси. Колись вони були єдиним королівством, але дві тисячі років тому міжусобиця розколола їх на частини. Вони досі воюють за територію між собою, і дуже рідко стикаються з нами. Вампіри живуть у східних горах, а лікани - на північ від них, у синіх лісах. Мари - у водах на крайній півночі, за болотами.
Я судорожно ковтаю. Я не очікувала, що мешканці Середзем'я виявляться настільки різноманітними.  Я чомусь навіть не думала, що в цьому світі живе ще хтось, крім ельфів.
- Пам'ятайте, що всі вони схилили коліна перед ельфами, коли було створено Завісу. Вони шанують рід, спадкоємцями якого тепер є ви і Хейан.
- Я намагатимуся нагадувати собі про це щоразу, коли опинюся віч-на-віч із довгорилим вампіром, - пробурмотіла я.
І заслужила обережний смішок.
- Навряд чи це станеться... Вони століттями не виходили зі своїх гірських фортець. Від них давно немає ні слуху ні духу.
Ріанна рішуче відчиняє двері.
- Ваша величність, я привела Королеву.
- Ви запізнилися, - щойно я входжу, Хейан встає зі свого трону. Його очі гнівно звертаються то на мене, то на мою супутницю.
З якимось таємним торжеством я бачу, що в його погляді, спрямованому на мою провідницю, немає й натяку на будь-які ніжні почуття. То може, я рано вирішила, що вони коханці? А як же тоді її заява про те, що вона - друга королева?
- Це моя провина. Я засипала Ріанну запитаннями, і затримала нас, - швидко кажу, роблячи крок уперед.
Ріанна кидає на мене вдячний погляд. Я відповідаю їй невеликим кивком - не хочу, щоб крихке перемир'я, якого ми з нею щойно досягли, було зруйноване вічно поганим настроєм Хейяна.
- Це правда? - він суворо дивиться на Ріанну. Вона киває. Хейан підтискає губи. - Щоб цього більше не повторилося. А тепер іди геть.
Ріанна йде, а весь його гнів тепер спрямований на мене.
- Ну?
- Що?
- Ти запізнилася. Хіба ти не повинна принести мені вибачення?
Ого! А хіба я цього вже не зробила? Я кілька разів кліпаю від несподіванки. А як щодо реверансу? Чи може, схилити перед ним коліна?  Куди зник добродушний і турботливий Хейан, якого я зустріла вчора? Але я тримаю всі бунтівні думки в глибокій таємниці і ледве вичавлюю з себе:
- Мені шкода, що я запізнилася.
- Якщо ти хочеш, щоб ми займалися твоєю магією, то ти маєш простежити і за своїми манерами. До твоєї коронації залишилося зовсім небагато часу, і до того моменту ти маєш бути схожа на королеву. Твої піддані чекали зустрічі з тобою цілий рік. Зробіть їм честь, ставши такою, якою жадають вас побачити. Правильніше буде сказати: «Вибачте, ваша величність».
- Але ти ж мій чоловік... Така манірність справді доречна між нами?
- Я насамперед твій король,- Хейан несхвально хмуриться. - Значить, це дуже доречно.
- Як скажете, ваша величносте, - змушую я себе сказати. Я й раніше підлаштовувалася під очікування людей. Можу зробити це і зараз. - Однак я, навіть попри те, що я королева, дозволяю вам називати мене Катріоною.
- Я називатиму вас так, як мені заманеться.
- Як скажете, вааааша велииичностееее. Чи не час нам перейти до занять, вааааша велииичностееее?
Я навмисне злегка протягую голосні. Ні, ну а що? Він сам винен - вивів мене з себе! Вибачення моє йому, бачте, знадобилися.
Хейан помічає мій єхидний тон, примружує одне око, стискає щелепи.  Якщо він хоче вередувати, то саме це ж він і отримає у відповідь.
- Немає кращого способу навчитися контролю над магією, як знову сісти на Трон.
Це він вирішив ТАК помститися за мою маленьку витівку?  Його пропозиція змушує мене відсахнутися і позадкувати. Кожна клітинка мого тіла бунтує, паніка сковує мене. Я відчайдушно намагаюся зберегти самовладання і кажу:
- Ваша величність, це погана ідея.
- Справді? Може, у моєї королеви є краща ідея? Мені не терпиться її почути, моояаа короооолеваа, - тягне він.
 - А чи не можна мені поки що потренуватися на квітах? Може, на каменях?
Уже з його задоволеного, тріумфуючого погляду бачу, що мені не вдасться наполягти на своєму. Я з підозрою поглядаю на короля і роблю маленький крок назад - а це точно ВІН? Він, бува, не помінявся з принцом Меріо тілами?
- Ні, не можна. Ба більше, - вкрадливо говорить і підходить до мене. Навіть проявляючи свій нестерпний характер, зовнішність цього чоловіка викликає в мені захоплення і водночас лякає. Я завжди пишалася тим, що судила про людей не за красивими очима, а за вчинками. Але зараз зі мною відбувається щось нелогічне. І це нервує. Та просто бісить! - У якийсь момент тобі доведеться застосовувати магію. Що станеться, якщо ти не зможеш контролювати свої сили?
- Я розумію...
- Ти - Королева Ельфів. Ти - втілення життя і самої природи. І ти боїшся цього, нехтуєш цим. Ти плюєш в обличчя всім сильним жінкам, які були до тебе на цьому Троні. Ти ганьбиш їхні імена та пам'ять.
- Це занадто жорстоко і несправедливо, - огризаюся я і роблю ще один крок назад, втрачаючи надію на те, що сьогоднішній день пройде мирно.
- Справді? - він осудливо хитає головою, у його погляді спалахує огида. - Ти повертаєшся спиною до тих, хто потребує твоєї магії. Чому? Тому що це занадто важко для тебе? Ти віддаси перевагу повернутися до жалюгідного існування у своєму забутому богами місті, але не сядеш на Трон? Ти говориш про обов'язок, але я сумніваюся, що ти коли-небудь дбала про когось, крім себе.
Він робить великий крок уперед і нависає наді мною. Моя рука сама злітає вгору й опускається на його щоку. Ляпас луною розноситься по кімнаті. Я давала клятву допомагати іншим, а не шкодити. Але королівські особи Середзем'я роблять цю клятву нездійсненною. Якщо їм так потрібна моя магія, то чому вони так ставляться до мене? Насміхаються. Ображають. Принижують. Не схоже, що це ставлення стосується мене, як особистості. Це, швидше, ставлення ельфів до людської жінки.
Я дивуюся тому, як сильно болить рука. Можливо, він справді зроблений із мармуру. Вилиці в нього такі гострі, що об них можна й порізатися. Обличчя Хейана завмирає, перетворюється на маску. Попри те, що я його вдарила, він не рухається, а просто дивиться на мене зверху вниз. Його бліда шкіра навіть не почервоніла.
- Я прийшла сюди з найкращими намірами. Я прийшла сюди з бажанням вчитися. А ви кидаєте мені це в докір. Вам потрібна моя магія, чи хтось, над ким можна знущатися і насміхатися? Не ображайте мене знову, - твердо кажу я. - Ви нічого про мене не знаєте. Ви не знаєте, що я робила, за що боролася, за що заслужила повагу своєї громади.
Я настільки забулася, що зробила крок уперед, з викликом ледь не впершись у його груди. І нічого, що шия почала нити від того, що мені довелося закидати голову задля того, щоб подивитися в його нахабні, холодні очі.
- Ви нічого про мене не знаєте і при цьому ображаєте мене на кожному кроці. І потураєте своєю поведінкою всім іншим. У цю гру можуть грати двоє, Ваша Величносте. Що ви зробили для того, щоб заслужити цей замок? Народилися? Чи не від такої нещасної людської жінки, як я? Що ви зробили для свого народу? Просто живете? Дихаєте? Вибачте мені за те, що я не вражена вашими великими жертвами.
Навколо нас запанувала задушлива тиша. Він продовжує дивитися на мене з настороженим виразом обличчя. Але я бачу, як у прохолодних океанах його очей замиготіли розлючені акули. Я б зробила крок убік від нього, якби моє тіло могло рухатися. Його гнів, що сяяв синявою, пригвоздив мене до місця.
- Вдар мене ще раз, і це буде останнє, що ти зможеш зробити, - шепоче він смертельно тихо.
- Ти не зможеш мене зупинити.
- Ти впевнена?
- Спробуй!
Його очі спалахують сапфіровим блиском. Слово, а точніше - ім'я - «Каталея» луною відлунює в моїй свідомості. Моя кров крижаніє. По шкірі біжать мурашки, а руки безвольно обвисають.
Хейан клацає пальцем, вказуючи на трон із червоного дерева. Примушувана чужою силою, я крихітними кроками рухаюся до Трону.
Ні! Я хочу закричати, але мої губи ніби зашили невидимими нитками. Мабуть, ім'я Каталея - моє істинне потаємне ім'я, і він жорстоко використовує своє знання проти мене. Та краще б він мене клинком штрикнув!
Я намагаюся чинити опір, але безуспішно. Я борюся з невидимими руками, які штовхають у спину. І з жахом бачу інші руки-коріння, які жадібно тягнуться до мене від Трону. Мій опір марний. Я безпорадна перед тими, кому наплювати на мене, на мої почуття і бажання. Я для них - їжа. Засіб для існування. Вони забрали в мене все - дім, сім'ю, навіть ім'я. Мої мама і тато з любов'ю нарекли мене Катаріна. Ельф же назвав мене - Катріель. А магія нарекла Каталеєю.  Чорною орхідеєю. Яка маячня! Це ім'я не моє!
Якби тільки я могла стерти своє таємне ім'я з його розуму. Якби тільки я могла повернути його назад, у небуття. Я була багато років маріонеткою Марка. Але я була в сотні разів вільнішою, ніж коли стала маріонеткою Хейяна.
Я - не Каталея. Я - інша!
Ці слова звучать у мені. Я не хочу бути чужою лялькою! Мені потрібне моє ім'я! Якщо мені не судилося бути Катаріною, нехай буде інше ім'я. Але вибрати я хочу його сама! Я хто завгодно, тільки не Каталея!
І раптом я падаю на підлогу, задихаючись. Він передумав? Зглянувся? Я піднімаю голову і бачу приголомшені очі Хейана. У них мерехтить щось таке, що можна сміливо назвати шоком. Сумнівом. Радістю.
- Ти... ти змінила своє справжнє ім'я. Ти впоралася з Сущим, - його губами ковзає усмішка. - Значить, у нас ще є надія, якщо постаратися. Можливо, ти навіть сильніша, ніж я думав, - з надією додає він.
Суще? Я знаю, що Знання - це коли ельф може впізнавати справжнє ім'я за допомогою магічного зору. Що ж тоді означає "Суще"? Я навіть не намагаюся питати, знаючи, що з цим чоловіком мені знань не отримати.
Це насильство було останньою краплею в чаші мого терпіння.
Похитуючись, я встаю на ноги.
- Ми закінчили, - я хотіла сказати це вагомо, жорстко. Але голос пролунав надто тихо і хрипло.
- Повернися, - вимагає він. - Ми закінчимо, коли я скажу.
Я йду до дверей. Його кроки гулко звучать у мене за спиною.
- Ще раз доторкнешся до мене, щоб дізнатися моє ім'я, і я ніколи навіть палець об палець не вдарю заради твого народу. Я не пробачу тебе за насильство! - я розвертаюся і кричу йому в обличчя. Він набагато сильніший за мене, і йому нічого не варто зламати мене.  Але я навіть не думаю про це. Я ніби тендітний метелик, що тремтить крилами перед каменем, готовим розчавити його одним лише своїм дотиком. - Я прийшла до тебе з доброї волі для того, щоб навчитися бути гідною королевою.  Ти ж спалив дотла всі мої надії на нормальні стосунки між нами.
Він відсахтується, приголомшений, наче ніхто ніколи раніше не розмовляв із ним у такий спосіб.
- Але ти перша вдарила мене, тепер ти..., - здається, що від шоку він не може зв'язати слова воєдино, і я відчуваю глибоке задоволення від цього факту. - Я маю право знати твоє справжнє ім'я.
- Ти не маєш права ні на що з того, що належить мені, і що я не віддам тобі з власної волі.
- Я твій король, - Хейан робить крок уперед, я - крок назад. Його близькість тисне на мене, обтяжує, лякає. Але мені втрачати вже нічого. Якщо я не відстою себе саме зараз, мені немає сенсу більше жити.
- Ти нестерпний, похмурий принц, - огризаюся я у відповідь. - Ти егоїст і жорстокий тиран. Ти й гадки не маєш, як розмовляти з людьми і як із ними спілкуватися. Будь-яке співчуття і зусилля, яких ти докладаєш, щоб пізнати когось, - не більше ніж виверт, щоб отримати від оточуючих те, що ти хочеш.
- Я вищий за співчуття і стосунки, - прогарчав він. - У мене немає причин опускатися до емоцій простого народу. У мого роду є місія. Не змушуй мене ламати тебе, Катріель.
- Я йду, - кажу я. - Бо мені нецікаво говорити зі створінням, чиї вуха не чують, а серце не відчуває.
Я повертаюся на п'ятах і знову прямую до дверей. На щастя, цього разу він не слідує за мною.
- Ти будеш мене поважати! - кричить у спину Хейан.
- Тоді стань тим, хто гідний поваги! - я відчиняю двері й обертаюся, з останніх сил хапаючись за ручку.
Роблю крок через поріг - і тихо додаю перед тим, як зачинити за собою двері:
- Або виконай свою погрозу - і зламай мене. І тоді я стану бутоном, який проросте із сірого каменю цього похмурого місця. Я буду квіткою, яка розквітне на зло тобі і твоєму Трону, незважаючи на тінь, що ти на мене відкидатимеш.