Ангеліна Кріхелі - Про любов для дітей, Ангеліна Кріхелі

— Можете познайомитися — Красуня. Сміливо вас із нею знайомлю, ревнувати не буду, я в собі та в ній упевнений...

Генерал придивився уважніше: метелик виявилася і справді гарною.

— Щастя тобі... — сказав він. — І вам, леді...

Метіль присіла у реверансі й вдячно кивнула, засяявши від задоволення.

— Ти вже вибач, Комарик, але ми поспішаємо, — сказав Генерал і продовжив шлях.

Комарик засмучено дивився їм услід, тримаючи метелика за руку.

— Нічого не розумію...

Метіль сумно зітхнула і потягнула Комарика до хати.

— То що ж у тебе за план? — продовжив Генерал перервану комаром бесіду.

— Я знайшов фото й адресу тієї людини, яка любить мою господиню. Ось до нього і підемо, — відповів Барбос, дістаючи з кишені светра потерту фотографію.

— А що далі? Скажемо, так, мовляв, і так, жити нам ніде... А він гавкіт наш послухає і не зрозуміє нічого...

— Е, ні... Господиня моя вперта, сама миритися не стане і про біду свою нікому не скаже. Адже вона з ним приїхала сюди. А потім вони посварилися, але додому вона не повернулася...

— Тим паче як тоді?..

— А ми йому її фотографію підкинемо, і все, — тут він із тієї ж кишені дістав і її фотографію, — йому нагадувати про неї будемо...

— План хороший, один у ньому недолік: — у нас немає часу. А він може довго наші підказки розгадувати.

Барбос притих, але від ідеї не відмовився.

— Ви не підкажете, де тут будинок номер два? — запитав він у кошеняти, яке проходило повз нього, коли друзі дісталися до міста і знайшли потрібну вулицю.

— А ви йдіть прямо і побачите... — відповіло кошеня, і неспішно пішло геть.

— Ось, другий будинок, — сказав Барбос, дивлячись на невеличкий акуратний будиночок і звіряючи адресу.

— Що далі?

— Кинемо фото в скриньку, — впевнено відповів Барбос.

— Почекай-но... — зупинив його Генерал, а далі став на задні лапи й носом відкрив поштову скриньку. — Ні, не підходить, — сказав він. — Тут скринька переповнена, отже, пошту він не перевіряє. А, може, він і не живе тут зовсім. Може таке бути?

— Може... — засмутився Барбос, сів біля хвіртки.

Коли Генерал опускався, ненавмисно зачепив кнопку дзвінка і не помітив цього. Він сів поруч із Барбосом. Сиділи, синхронно махали хвостами.

Раптом почулися кроки. Барбос підбадьорився:

— Ну, ось, а ти казав, не живе ніхто!

— Це ж версія тільки... — став виправдовуватися Генерал, і сам собі такою поведінкою нагадав Комарика.

Залізна хвіртка відчинилася рівно на стільки, щоб бачити, хто прийшов. Після цього визирнув чоловік. Барбос глянув на нього, і одразу згадав. Заскавчав. І чоловік його теж упізнав. Присів, привітався з ним.

— Дай, — каже, — лапу. Здорово! Давненько ми не бачилися з тобою! Та й з Ганнусею... — сумно опустив повіки чоловік.

Барбос обернувся до Генерала:

— Ну, що я казав! Усе! Тріумф!

— А це хто з тобою? — запитав здивовано чоловік, помітивши Генерала. — Породистий... — шанобливо вимовив він.

Генерал розплакався. Цей чоловік, яким би він не був, виявився першим за довгий час, хто його породистість оцінив. І він теж йому лапу простягнув, щоб привітатися.

— Та ще й ввічливий! — здивувався чоловік, потискаючи подану Генералом лапу. — Шкода, що ти, Барбос, не розумієш нічого... А я так за Ганнусею сумую... І зрозумів, що неправий був. А прийти тепер якось... ну, не можу я...

— Якщо такий розумний, чого ж мене за ідіота тримаєш? — буркнув Барбос, але чоловік його, звісно ж, не зрозумів. А Генерал навіть і не почув від надлишку почуттів.

— Як же мені тепер вчинити? — розмірковував уголос чоловік.

— Запросив би увійти, чи що, для початку! — пискнув комар, що казна-звідки взявся.

— Ти звідки тут?! — здивувався Барбос.

— Вітром занесло! — кинув на ходу Комарик і прошмигнув у шпаринку до двору.

Чоловік, встаючи та розминаючи затерплі ноги, подивився ще раз на обох собак.

«Зараз або ніколи!» — вирішив Барбос і, виляючи хвостом, став тягнути чоловіка за край сорочки.

— Барбосе, ти що твориш! Щось сталося?

Барбос завиляв хвостом.

— Слухай, а він не зовсім загублений! — хихикнув комар. — Треба ж! Думати вміє!..

Барбос ще сильніше потягнув чоловіка, і сорочка загрозливо затріщала.

— Ну, все-все, я зрозумів. Зараз зберуся тільки!.. — сказав чоловік, вивільняючи край сорочки із Барбоскиних зубів.

Барбос слухняно сів. Чоловік, ідучи, обернувся задумливо.

— А ходімо-но до хати! Адже певно голодні! Треба ж, знайшов мене...