Ангеліна Кріхелі - Про любов для дітей, Ангеліна Кріхелі

— Із цього б і почав! — хмикнув комар і першим полетів за господарем будинку.

Барбос із Генералом перезирнулися і теж поспішили за чоловіком, до будинку. Чоловік неквапливо насипав їм у якісь миски кашу з м'ясом, і став збиратися.

— А шо це він стільки барахла набирає?! — здивувався Комарик, сидячи на облямівці Генералової тарілки. — Він шо, не в курсі, що це ми до нього переїжджаємо, а не він?!

— Поки що ні, — відірвався Барбос від тарілки. — І я всією душею сподіваюся, що йому ніхто не скаже, якщо крильця дорогі...

— Хто?! Я?! Та в житті я не скажу цьому чоловічкові, — тут комар став голосніше говорити, — що ми до нього на постійно переїхати збираємося! — і розсміявся. — Барбосе, не дуркуй, ще жодна людина не спромоглася вивчити хоч одну з наших мов!.. Я, до речі, досі частенько за невідомими словами в словник лізу...

— Ох... — зітхнув важко Барбос.

— Ну, чо знову не так? — насупився комар.

— Старію... — сумно сказав Барбос, сідаючи поруч із мискою.

— Чо, погано, так? «Швидку», може, викликати? — дуже щиро заметушився комар.

— Не сміши мої сиві брови! — хмикнув Барбос. — Яка «швидка»?

— Ну, так, вони ж нас не зрозуміють...

— А якщо й зрозуміють, то обов'язково неправильно... — теж засумував комар, — Стануть ганятися за нами з мухобійкою... — Комарик жалісно змахнув сльозинку.

— За ким із мухобійкою, а за ким і з віником... — підтримав Генерал їхню бесіду.

— Ні, з віником за мною ще жодного разу не ганялися... — задумався комар. — Але з мухобійкою була справа. Ледве ноги забрав. Це ж треба, вони не знають, що комарі не кусаються, а тільки комарихи!..

— Ти, звісно, вибач, але як вони дізнаються, комар ти чи комариха, ти ж маленький... — акуратно нагадав йому Барбос.

— Так! Так, я маленький! То що ж мені тепер із вивіскою літати чи що: «Я комар. Можу довести, що не кусаюся!»?!

— Боюся, вони й вивіску не помітять. Але мені подобається, що ти... добрішим став, чи що... Це добре. Доброта жити допомагає.

Так вони й сиділи, із сумно опущеними головами, коли чоловік увійшов до кімнати.

— Що за сумні мордочки? — здивувався він.

— Так, щось ми й справді розпустилися! — пискнув комар, знову змахуючи сльозинку, викликану сумними спогадами.

— Ну, що? У дорогу? — запитав чоловік й узяв зі столу ключі від будинку. Вони задзвеніли у нього в руках, і запанувала тиша. — А як же ми з вами в поїзді їхати будемо?

— А машина в тебе у дворі навіщо?! — здивувався комар. — Беру свої слова назад, товаришу Генерале, ви не жираф. Порівняно з ним-то...

— Правильно! — гавкнув Барбос і став підштовхувати чоловіка до дверей, а потім і до машини.

— Молодець, Барбосе! — поплескав він собаку по загривку. Комарик поморщився:

— Він чо, серйозно думає, що це приємно?..

Чоловік тим часом відчинив двері машини, пропускаючи собак на заднє сидіння, і зачинив їх перед самим носом комара.

— А я, виходить, уже не людина?..

Барбос почав шкребти дверцята машини, щоб чоловік відчинив, і коли дверцята знов відчинилися, Комарик влетів  до салону і сів на виступ у бардачку.

— Ну, ось, тепер усе, як треба... — розслаблено вимовив комар. — Усі в зборі, можемо й поїхати...

— Комарик, — покликав його Генерал, — Для тебе є важливе доручення.

— Знову мене позбуваєтеся? — підозріло примружився комар.

— Справді, важливе... Ти маєш знайти лейтенанта і рядового.

— А чо я? Чо ледве що, одразу Комарик?

— Із цим більше ніхто не впорається, крім тебе. Ми з Барбосом надто помітні, а ти якраз те, що треба...

— Так? — комар гордо підняв мордочку, прикриваючи очі в передчутті тріумфу. — Так, стоп! А де я їх шукати буду?

Генерал пошукав у кишенях свого старого пошарпаного піджачка і витягнув звідти клаптик старого паперу не найкращої якості:

— Це має бути десь неподалік... Адреси, звісно, старі, але ти все одно туди навідайся. Якщо вони там уже не живуть, запитай кого-небудь, як давно з'їхали, куди...

— Що, справді, важливе доручення? — Комарик розплакався здивовано. — Мені?!!..

— Ти змінився і заслужив довіру, коли не кинув друзів і повернувся... Яким би не був результат, повідом нам одразу. Ти знаєш, де нас шукати, — серйозно сказав Генерал.

— Звіримо годинник? — пискнув комар, дивлячись на свою лапку.

— Звіримо, — «повівся» Генерал і теж глянув на свою лапу. — Тьху ти! Комарик! Який годинник?!

— Хі-хі-хі-хі! — засміявся комар і, беручи цінний папір з адресами, вилетів у відчинене вікно машини.

— Думаєш, впорається? — запитав з надією Барбос.

— Впорається, — упевнено кивнув Генерал, укладаючись на сидінні автомобіля.