Олександр Аркадійович Сидоренко - Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко

маячню у сон, як у вікно щось вдарилося. Зірвався, підскочив до підвіконня й тільки там зрозумів, що це: влітку на верхньому поверсі утеплювали стіну, от роботяги й забули канат, який звисав з даху. А може, й лишили як рекламу для мешканців нижніх поверхів — мовляв, бачите, вам буде простіше робити утеплення, мотузка вже є! 

Ваня знову ліг, тільки сон перелякався й заховався десь далеко та глибоко, за думками про чорні плями, які падають під балкон і більше вже не рухаються. Так ця ніч і минула — з короткими уривками сну поміж дурними думками. А о сьомій ранку двері розчинилися й зайшла власниця квартири, Людмила Григорівна. 

Першого числа щомісяця вона приходила по платню й завжди дуже рано. На то були свої причини — сусіди не любили Григорівну. Якщо Ваня правильно зрозумів плутані оповіді Радіо-Юри, то вона все життя жила тут з чоловіком. А потім на якісь теплі свята вони пішли відпочивати на озера в Парку партизанської слави, чоловік добряче хильнув, а Григорівна на щось образилася й пішла додому. 

Врешті чоловік втонув, а сусіди відтоді вважали Григорівну в цьому винною — ніби в РАЦСі, серед іншого, жінки урочисто обіцяють ніколи-ніколи-ніколи не кидати п’яного чоловіка одного. Тому Людмила Григорівна повернулася в село до родичів, а квартиру здавала винаймачам. Й по гроші приїжджала так, щоби випадково ні з ким не зустрітися. 

І як це, між іншим, Ваня забув про перше число? За його відчуттям часу, ще тривав жовтень, а, виходить, вже і листопад розпочався? І він не перекрив кредит. І платити за житло зараз нема чим. Навіть за комунальні. 

Бронзовий Голос почервонів, підвівся, поспіхом одягнувся й вийшов на кухню, де Людмила сиділа мовчазним нагадуванням про те, що він — невдаха. Ваня привітався, вислухав новини про здоров’я власниці житла та подякував за молоко, яке вона традиційно принесла як подарунок. Хороше молоко, справжнє. 

Десь були залишки пластівців, які Вані дали на радіо ще влітку як приз за перемогу в конкурсі на найкращий переспів позивних станції. Погані пластівці, але безплатні. Ваня нарешті надибав пакуночок у шафі, залив молоком у мисці, запропонувавши зробити те саме на двох. Ні, вона цього не любить. Їй би грошей… 

Не враховуючи продаж нирки, вихід був тільки один — дочекатися Трушина й поставити його перед фактом: давай лаве, бо гайки! Чайник поволі закипав, пауза затягнулася, й тоді Григорівна сказала, що їй треба дістати з шафи та з балкона якісь теплі речі й відвезти додому. Ваня радо вхопився за цю можливість уникнути неприємної розмови й сказав, що вийде надвір, там і поп’є кави, щоби, значить, не заважати. 

Не став слухати заперечень, що він і не заважатиме зовсім, нашвидку (кипи, кипи вже, червоне залізне падло!) плеснув окропу в чашку, кинув туди ж ложку «Галки» й майже вибіг з квартири. Які ще варіанти виходу? Піти попросити грошей в пацанів на даху? Для них це занадто рано. Доведеться сидіти й чекати Трушина. Якщо він знову не кине і якщо матиме з собою тисяч так вісім гривень, тоді вдасться пропетляти. Якщо ж ні… Тоді Ваня попав. 

* 

На вулиці Ваня побачив на лавочці всю компанію почесного караулу: Джавдєта, Валентину і котів, яких побільшало — сонечко ще гріло, як для себе. 

— Хуясє! — голосно здивувався Джавдєт, а Валентина просто подивилася на під’їзд з традиційним переляком. 

— Шо такоє, Людка тя вигнала? — радісно почав розпитувати дід і залучив до розмови найближчого кота, вказавши тому пальцем на появу Бронзового Голосу. 

Отже, Григорівна таки не потрапила додому непоміченою. Мабуть, тепер вона почне о шостій приходити. Якщо, звичайно, наступного місяця Ваня ще тут житиме. Джавдєт не дав час вигадати якусь іншу причину ранкової появи сусіда, тому Ваня тримався стартової версії: 

— Та от, поки тепло, вирішив кави випити на сонці, — сказав він й всівся поруч із дідом, який для цього навіть зігнав кота. 

— Ето правильно, — погодився сусід. — У нас с тобой окна на ту сторону, а сонце скоро на буржуєв перейде, як ото Валька. 

На голові в діда була якась номенклатурна чи то пілотка, чи то шапка з коричневого з просивиною каракуля. Так, скоро зима. Ображений кіт подивився на чоловіків й зашипів, за нього вписалася сусідка: 

— Та не кажи, — погодилася вона з твариною й злісно блимнула окулярами на Ваню. Тут би йому скористатися нагодою та втекти на іншу лавку, але Джавдєт не для того його заманював. 

— От рассуді нас, — звернувся він до Вані, додавши до оманливого осіннього тепла трохи свіжого перегару. — Я от кажу, шо Валєнтіна токо жіть начала, када її Валєра крякнув. Ніхто не приходить п’яний, зарплату нє начіт. Так Валя, говорю, сразу помолодєла, інтєрєсная дама стала, — дід штовхнув ліктем Ваню у бік, кава плеснула на спортивні штани. Як же ж добре, що він не в джинсах! Довелося б запирати пляму, а сьогодні ж зйомка! 

Джавдєт ніби не помітив цієї пригоди й продовжив вихваляти красу Валентини, а Ваня знову почав думати про продаж нирки. Ще б голову свою кудись продати… Або серце. Тьфу, директор щось подібне і пропонує. Господи, господи. 

До лавочки підійшов Радіо-Юра, який завжди переказував сусідам головні новини й події. От виходиш, наприклад, з будинку, Юра одразу коментує: «Артіст пєть пошол». Або йдеш з баклажками — він одразу питає: «По воду?», ніби з такою тарою по пиво ходять. Йдеш з пакетом — «Мусор понєс?». А вже коли вертаєшся додому й бачиш Радіо-Юру, той неодмінно скаже: «Отработал? Ну, адихай, адихай!» 

 

Сісти було вже ніде, тому Юра став над душею, а Джавдєт, побачивши нову аудиторію, швидко змінив тему: 

— А я так хорошо проліжав в больніце, Юра! Жрать дають, телевізор работає! Так хорошо! 

Радіо-Юра радісно захитав головою: 

— Хорошо — ето значіт, шо ти там санітарок тягал за ет саме? 

Джавдєт строго відповів: 

— Дурко, ет значить, шо я єл скоко хотєл і спал скоко хотєл. 

— Тю? — здивувався Юра. — А хто ж тобі дома спать не дайот? 

Ваня подивився на діда — було цікаво, як той викрутиться з цієї ситуації. І Джавдєт не розчарував. 

— Валентина, — сказав і сумно зітхнув, скоса поглянувши на сусідку, яка гладила сірого кота. — Валентина спать не дайоть. Являється, понімаєш, в таком відє пєрєд глазамі, шо сон проходіт. І апетіт. 

Тут навіть Юра допер, що з нього пожартували, й засміявся так, що всі коти почали неспокійно озиратися навколо, шукаючи джерело різкого сміху, який частотно нагадував скрип іржавої дитячої гойдалки за будинком. 

Радіо-Юра досміявся, витер сльози й винагородив діда, показавши з кишені