Валентин Бердт - Все починається в тринадцять

запитує: «Мені почулося чи справді хтось стукав у вікно?» А я лежу і думаю: ну, не могли ж ми з нею одночасно бачити однаковий сон?! Я нічого не відповіла. Бабуся присіла на край ліжка і розповідає далі: «Не спалося мені. Коли чую — хвіртка гримнула. Думаю, кого о такій порі несе? Раптом у те вікно, що у твоїй кімнаті, тихесенько постукали, потім удруге. Підвелася. Це чужі, бо всі в селі знають, в яке вікно стукати. Потім знову як затарабанить, а ти як зойкнеш — в мене аж мороз по спині. Кого ж то носить о такій порі?.. Ну, та спи, не бійся, кому ми потрібні? Якийсь п’яниця переплутав домівки». Бабуся посиділа, посиділа та й почовгала до себе в спальню, а мені поворухнутися страшно. Так і не стулила очей, аж доки за вікном не почало сіріти.

— Коли дуже страшно, то телефонуй нам. Правильно? — порадив Олег.

Помітно, що розповідь Оксани справила на нього враження: завжди веселий, він посерйознішав, і жодного натяку на жарти.

— Слід психологічно розвантажитися. Їдьмо до Ворскли. Сідай, Серж, чого стовбичиш? Потім вас заберу.

Скутер летів, надриваючи двигун. Нас підкидало на вибоїнах, та Олег і не думав збавляти швидкість. За селом з розгону врізались у спекотне повітря. Воно невдоволено завивало, посвистувало, про щось шуміло біля самісіньких вух.

— Не скучай, моряче! — гукнув Олег, лишаючи мене на березі Ворскли. — Я швидко.

Я роздягнувся й пірнув в освіжаючу прохолоду річки. Відплив далі від берега, ліг на спину і погойдувався на хвилях тихої течії. Потому з насолодою пройшовся по теплому піску, підставляючи обличчя лагідному вітерцеві, настояному на пахощах лісових трав. Стрункі та високі сосни підступили до самого берега, хмарки в синьому небі, кущі очерету — все навколо красиве і неповторне. Розкинув руки, закинув голову і глибоко, на повні груди вдихав літепло. Хороше. Але що це? На піщаному схилі, неподалік від того місця, де ми купаємось, на жовтизні піску із камінців було викладено величезне сердечко, а в ньому: «Оксана + Олег»…

* * *

— Тату, а де ти закопав нічного нальотчика?

— Т-с-с-с. Чого волаєш, наче в лісі?! Підійди ближче. Слухай уважно: про те, що трапилось, ні пари з уст — ні дідові, ні бабусі. Нікому. Затям! — суворо наказав батько. — Бо дід заходиться домовину собі робити.

— Чому?

— Прикмета є така: якщо вночі до хати прилітає сич, то господарям слід чекати смерті.

— ?..

— Не забивай голову дурницями. А ти в нас хлопець прогресивний. Без комп’ютера і кроку не ступиш. До речі, коли Олег його забере?

— Йому все ніколи.

— Не вірю, бо в світі немає такої справи, яка б завадила посидіти за компом.

— Є така справа. Коханням зветься. До того ж він повний ламер, тобто абсолютний нуль в компах.

— Не задирай носа.

— А які ще є прикмети?

— Запитай у Гугла, коли тобі так цікаво. За ніч не перечитаєш.

— Навіщо мені все одразу. Я цікавлюся окремими моментами, які пов’язані зі смертю — сичами, кладовищами, хрестами, покійниками, привидами…

— Одна з них звучить приблизно так: якщо ввечері не погодувати свиню, то вона до ранку схудне, а в обід здохне. Йди краще дідусеві допоможи поратись.

— А де ж сич?

— Ти зібрався виготовляти опудало для ботанічки?

— Ні. Просто остерігаюся наслідків. Кажуть, що не можна його закопувати поблизу житла.

— Хто тобі це сказав? — насторожено запитав батько і перестав копирсатись під капотом «Москвича».

— В Гуглі написано.

— Зізнайся, ти комусь про це говорив?

— Ні!

— А звідки ти знаєш, де його слід закопувати? Хто навчив? — татко сканував мене прискіпливим поглядом.

— Та то я так, жартома. Чесне слово.

— Тоді послухай мене ще раз. Нікому і ніколи про це не говори. Домовились? А закопав я його за сараєм, біля купи гною. Хай йому сто чортів. Йди вже допомагай дідусеві. Час їхати, а роботи ще багато.

— А ти скоро повернешся?

— Відвезу — і одразу ж назад.

Дідусь охоче прийняв мене в помічники, і за розмовами незчулися, як нагодували всю домашню живність, прибрали в хліві та накосили на леваді соковитої трави. Косу дід довірив мені, бо сам уже стомився.

— Не задирай! Тримай п’ятку[3] біля землі. Багато не хапай. Не спіши, бо швидко вхоркаєшся. Ось дай я покажу, — невдоволено мовив дідусь, бо йому урвався терпець спостерігати за моїми незграбними рухами.

— Ось диви сюди. Не налягай. Стій рівненько, не гнися і не рачкуй. Отак, легенько, бачиш? Коса сама косить, не заважай їй. Тільки води нею туди-сюди. Затямив? Ну, бери, пробуй.

Старанно намагаюсь повторити урок майстер-класу. Як на зло гострий кінчик коси сковирнув землю. Сподівався почути коментар типу: «От біда! Переводяться на світі чоловіки. Ні косити, ні ножа наточити, ні дров нарубати». Та дідусь мовчав. Я струсив землю, відступив трішки, відвів косу і м’яко опустив її в траву. Трішки потягнув і знову послабив, легенько підштовхуючи вперед. Коса захопила тоненьку смужку трави й підрізала її під самий корінь.

— Отава. Ще не встигла задубіти. Не косовиця — а втіха, — говорить дідусь.

— До чого тут наша левада до Оттави в Канаді?

— От дурненький, — позад мене засміявся батько.

Я не помітив, коли він підійшов до нас.

— Отава — це молода трава, що виросла на місці скошеної. Соковитішої за неї зараз немає в усьому світі. Через те й косити її легко, бо стебла повні соку і ще не встигли затвердіти.

— Що він каже? Про яку Канаду? — запитував дідусь, поглядаючи то на мене, то на батька.

— Столицею Канади є місто Оттава, — посміхаючись, пояснював батько.

— Чого стоїш? Складай скошене до ряднини та неси в двір. От-та-ва, — передражнюючи, мовив дідусь.

Після вечері мені нагадали, щоб не забув насипати курям ячменю, а коли вони сядуть на сідало, то зачинити хлівець, бо ввечері може шастати куниця чи приблудний пес. Я все уважно слухав, киваючи головою, й не міг дочекатися, коли вони поїдуть.

Тільки-но авто зникло за рогом, підморгнувши наостанок червоними вогниками стоп-сигналів, я шаснув до хати. Не терпілося пересвідчитися, чи лишилось повідомлення від Тетяни ВКонтакті? Може, то якась маячня, і його й справді не було? Проте коротенький текст був на місці. Я довго не міг визначитися, чи варто написати відповідь? Помізкувавши, все ж таки набрав коротеньке: «Пам’ятаю все. Та не все можу зрозуміти».

Від Андрія жодної звістки. Мабуть, впав у депресію від того, що нічого не клеїться. Не буду і я озиватися. Спробував попрацювати над програмою. Та кудись поділась впевненість. Ідея здавалась несерйозною. Очима стороннього дивився на себе вранішнього і гірко сміявся над власними вигадками.

«А час іде, спливає. Оце б уже щось зробив. Просунувся на крок уперед. А що з того вийде — побачиш. А зазнаєш поразки, то й соромитись нікого. Неквапно, вагаючись, створив код для переміщення графічних зображень. Пригадав правила табуляції, без яких неможливо зрушити з місця в написанні програми. Цю роботу програмісти називають «кодівством». Уроки давалася мені дуже важко. Я ледь не молився на головну букву програмування, що пишеться як догори перевернута «л» і зветься наблою. Не простою штучкою виявилося створення інтерфейсу. Хапався за роботу з усіх кінців, і всюди натикався на перешкоди.

Телефонний дзвінок змусив усе відкласти.

— Серж! Мерщій до нас!!! — благала Оксана. — В нашій хаті літає сич!