Діна Ареєва - Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва

Розділ 7

Маша

Повільно йду алеєю, що веде до будинку, в якому ми винаймаємо квартиру. Щойно закінчилися заняття з репетитором з математики, у мене з нею зовсім погано, доводиться займатися додатково.

Весь день не йде з голови сцена в кафе. І річ зовсім не в Мілені, я її не боюся, хоч Алька і прошепотіла мені у вухо, що я тепер здобула собі ворога. Річ у Нікіті.

Весь цей час я не уявляла, як із ним зустрінуся. Коли мама дізналася, що Нікіта Топольський навчається в цьому ліцеї, вона хотіла звільнитися. І навіть попросила в мене вибачення, що вмовляла тут навчатися. Але коли про це почула Лариса, мамина подруга, одразу принеслася її вмовляти.

Я вдавала, що спала, а сама притискалася вухом до тонкої стінки між спальнею і кухнею і слухала.

— Подумаєш, Топольський! — обурювалася Лариса, і я уявляла, як вона змахує руками перед маминим носом. — Вісімнадцять років минуло, Дашко, гадаєш, вони пам'ятають цю історію? Відкупилися і живуть собі приспівуючи. Чим тобі зашкодить його син? Ти он якою красунею стала, хто впізнає в тобі те дівчисько зашугане?

— Не знаю, Лар, — мамин голос звучав глухо і втомлено, — не хочу я, щоб моя дівчинка з ним в одному класі вчилася. А цей клас якраз із мовним ухилом, математичний Машка не потягне. Ти ж розумієш, що вони можуть бути братом і сестрою.

— Та наплюй і розітри! — гнівно заперечувала Лариса. — Не потрібні нам такі родичі. Але ти сама бачиш, що в країні з освітою коїться! Як Машка у звичайній школі приживеться, де півкласу — ушльопки, які живуть поруч і вчитися не хочуть аніяк? Ще булити почнуть як прийдешню. Вчителі знову ж таки, поки до неї придивляться, вже й незалежне тестування доведеться здавати. А тут ти в колективі будеш, сама розумієш, викладачі до неї набагато лояльніше поставляться. І ліцей — це не школа, тут діти по-іншому до навчання ставляться. Так, планка вища, але хіба це хоч комусь не пішло на користь?

— Я думала... — голос мами здригнувся. — Не треба мені туди йти, Лара...

— Ти маєш розуміти, Дашко, — Лариса заговорила зовсім тихо, і для мене це пролунало зловісним напівшепотом, — тебе взяли на роботу самі Волинські. Не з кожним вони особисто проводять співбесіду. І якщо ти махнеш хвостом і підеш, із мрією про роботу в столиці можеш попрощатися. Тебе не візьмуть навіть у дитсадок. Ні, касиром у супермаркеті ти, звісно, влаштуєшся без проблем, але про викладацьку роботу можеш забути. 

— Тоді... нам що, знову їхати? — голос мами здавався таким розгубленим, що я ледве стрималася, щоб не втрутитися. — Я вже записала Мишку в очний центр...

— От і не смикайся, подруго. Чому ти маєш знову ламати своє життя? У тебе шикарні перспективи, у ліцеї такі заробітки, які тобі й не снилися! Уявляєш, скільки зможеш заробити, якщо батьки стануть запрошувати тебе репетитором? Плюс класне керівництво, якщо захочеш. А не захочеш, додатково зможеш взяти години в будь-якому з вишів, навіть приватному. Волинські — це як знак якості, перепустка в гідне життя. Залиш минуле в минулому, живи тут і зараз. Вважай, що вони всі померли, будуй своє життя без оглядки на когось. Ти молода, вродлива, ти й так скільки часу втратила в цій глушині! Трималася за Льошку...

— Облиш!

— І чому він так уперся, Льошка твій, переїхали б раніше, дивись, був би живий.

— Ларо, залиш Льошу в спокої.

— Не можу, Дашко. Не можу заспокоїтися, що ти свій талант у тій глушині закопала!

Мама встала, і я метнулася в ліжко. Двері відчинилися, вони обидві зазирнули в кімнату.

— Ми там так кричали, я боялася, що ми її розбудили...

— Машка так важко все сприймає, може, їй до психолога походити?

— Може...

Я довго не могла заснути, лежала і витріщалася в стелю. Мама сказала Ларисі правду, справа була не в тому, що вона боялася Топольського. Вона боялася за мене, що я закохалася в Нікіту, і я не могла допустити, щоб вона знову чимось жертвувала.

Вона дуже талановита, у неї унікальна здатність до мов, вона знає їх чотири, і зараз у неї мрія вивчити китайську і японську. Але на це потрібні гроші. А в нас залишилися тільки ті заощадження, які лежали на карті. Решту вигребла ця гримза, мамина свекруха.

Мама їх переховала, але в нас у квартирі було не так багато місця. Одного разу, коли ми прийшли додому, мама хотіла дістати гроші, які батьки відкладали мені на операцію. Грошей на місці не виявилося, ключ був тільки в цієї відьми.

Якщо мама через мене втратить роботу в ліцеї, я собі цього не пробачу. Волинські, його власники, дуже впливові люди. Лариса має рацію, мама не повинна відмовлятися від роботи тільки через мої почуття...

Піднімаю голову, і погляд натикається на знайомий позашляховик, який гальмує просто переді мною. Відчиняються двері, і з водійського сидіння на асфальт зістрибує Нікіта.

— Ну що, Мишко, попалася?

Перша думка — бігти, але він немов її читає. Чіпко бере за зап'ястя і здавлює. У відповідь я високо піднімаю підборіддя.

— Як ти мене знайшов? Ти за мною стежив?

Він усміхається, різко вивертає руку і притискає до корпусу позашляховика.

— Довелося трохи покататися. Тож, розповідай, Машо...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍