Анастасія Шишкіна - За п'ять хвилин до смерті , Анастасія Шишкіна

– Це вони з тобою таке зробили? – тихо запитала в тиші, що настала.

Я його не засуджувала. Чим більше він розповідав про себе, тим більше я бачила в ньому себе. Самотність – та невидима нитка, що зв'язала наші серця.

– Так, – кивнув він. – За старими законами вони не мали права мене переслідувати. Я був у своєму праві. Але з приходом нової влади багато чого змінилося і буде змінюватися далі. Не знаю, до чого це все приведе.

– Ти розумієш, що з такими ворогами ти сам не виживеш? Тобі потрібні союзники.

– І що ти пропонуєш? – він подивився на мене серйозним, навіть проникливим поглядом.

– Свій захист і нормальне життя. Можливість самому обирати своє майбутнє. В обмін прошу лише слухняності та довіри. Це ненормально мати таке дитинство, як у нас із тобою.

– Ти думаєш, що я вірю в добро? Який тобі зиск від того, що допомагаєш мені? Та й взагалі, – він прискіпливо оглянув мене з голови до ніг. – Чи вистачить у тебе сил?

Зберігаючи спокій, я провела пальцями по повітрю й узяла тіло хлопця під повний контроль. Витягла його рукою стилет і піднесла до його горла. Натиснула, поки не з'явилася ледь помітна смужка крові. Відпустила контроль.

– Ти... ти... що накоїла? Як? – тримаючись однією рукою за горло, іншою він з жахом розглядав стилет, стискаючи й розтискаючи його. – Ти що, Прядач?! – нарешті дійшло до нього.

– Так, – легко відповіла я. – То що, домовились? – простягнула йому руку.

– І тебе не бентежить, що я причетний до смерті понад сотні істот? Я брудний, я можу зробити з тобою те саме!

– Це вже навряд чи. Ти переоцінюєш свої можливості, – я усміхнулася. – Що ти обираєш? Май на увазі, бігати за тобою більше не стану.

Після паузи він нерішуче простягнув руку у відповідь. Я міцно схопила її й потиснула. Рада, що він вчинив правильно. Хоч він і поводиться, як доросла людина, не варто забувати, що це все ще дитина.

– Ходімо додому. Я принесла свіжі круасани. Вони тобі обов’язково сподобаються. Мені обіцяли, що це найкращі круасани на всьому Орлеоні.

***

Моє терпіння стрімко наближалося до нуля. Наша компанія вже почала замерзати, а ворота так ніхто й не відкрив. Їй-Богу, ще трохи – і я почну кривавий штурм. Мабуть, злякавшись моєї думки, нарешті зі скрипом відчинилися двері охоронної будки. З неї вийшли двоє широкоплечих чоловіків із непривітними обличчями.

– Стандартна перевірка. Не рухатися, поки не закінчу.

Один з охоронців витягнув із внутрішньої кишені синій сканувальний камінь-артефакт і, активувавши його, підійшов до нас. Ед, як і очікувалося, виявився чистим. У мене було лише кілька кинджалів – подарунок Вовка і визнані безпечними артефакти. А ось ситуація з Астаром, так звали нашого втікача, мене розвеселила. Немолода охорона була шокована кількістю смертоносної зброї в одного на вигляд безневинного підлітка. Хлопець, наче фокусник, все діставав і діставав зброю з найабсурдніших місць.

– Ніколи не почувався таким голим, – пробурмотів юнак і майже непомітно поправив рукав худі під ліктем.

Удала, що не помітила.

Після завершення перевірки другий охоронець попросив нас іти за ним. Прилегла територія була оформлена в стилі господаря: усе було ексклюзивне й шалено дороге. 

Щось гладке й тепле легенько торкнулося моєї маківки. Я підняла очі й завмерла від невимовної краси. Шовкові розмальовані кулі, мов зірки, кружляли над нами, вимальовуючи химерні візерунки на нічному небі. Золотиста фарба мерехтіла, і здавалося, що малюнки на них оживають. На мить мені почувся дзвін дзвіночків. Повіяв прохолодний вітерець.

— Вітаю, золотце! — господар вілли привітно вийшов нам назустріч. Сьогодні він був у своєму улюбленому червоному костюмі, волосся зачесане назад. — Ти, як завжди, чарівна! — він ніжно взяв мою долоню й обережно підніс до своїх губ, уважно стежачи за моєю реакцією.

Наполегливий чоловік. Скільки разів він уже отримував відмову, і все одно продовжує.

— Ти невиправний! — я добродушно усміхнулася і похитала головою.

Обидва знаємо, що з цього нічого не вийде. Він давно заручений, хоч і не з власної волі, а я ніколи не стану втручатися в чуже життя.

— Безсердечна Маргарет… — тяжко зітхнув він і ще раз поцілував мою долоню. Стиснувши її наостанок, драматично відпустив. — Це і є твої підопічні?

Чорний юрист невдоволено глянув на чоловіків, що стояли позаду мене. У його погляді виразно читалася легка відраза та незадоволення ситуацією.

— Зая! Я тебе прошу! — обурено прошипіла я.

— Не сердься. Ходімо до будинку. Нічого тобі на холоді стояти.

Ми не затрималися на першому поверсі й одразу піднялися до робочого кабінету.

— Влаштовуйтеся, я зараз повернуся, — чоловік пропустив нас уперед, а сам розвернувся й зник за поворотом.

Ед одразу підійшов до робочого столу й сів у крісло для відвідувачів. Він увесь день був напружений, хвилювався, хоча й усіма силами намагався це приховати. Але кого він обманює... Я надіслала йому ще один заспокійливий імпульс. Поглинутий своїми переживаннями, він навіть не помітив цього, але руки тремтіти перестали. Астар, у відсутність господаря, незалежно розгулював кабінетом, розглядаючи колекцію холодної зброї.

Я втомлено розташувалася на диванчику. Щось заважало, і довелося витягти подушку з-під стегна. На мить завмерла. Це була моя подушка... Того дня я випадково дізналася про його день народження і за ніч зв'язала кумедну подушку у формі кажана, яку наступного дня з гордістю подарувала йому. Приємно, що він її зберіг. Незчулася, як усміхнулася.

У наступну секунду двері з гуркотом відчинилися, і на порозі з'явився господар кабінету з тацею.

— А ось і чай! — задоволено заявив він і поставив тацю на літаючий столик.

— Лі, поки не забула! — я полізла в сумочку і дістала невеличку коробочку з супровідним листом. — Брусс просив передати особисто в руки.