Анастасія Шишкіна - За п'ять хвилин до смерті , Анастасія Шишкіна

Розділ 8

Скрипнула лавка. Я втомлено відкинулася назад. Які сюрпризи ти ще мені підготувала, матінко Доля? Кілька років тому і в страшному сні не могла уявити, що опинюся в такій ситуації.

Трохи поспостерігавши, як замурзані хлопчаки радісно ганяють у дворі саморобний м’яч, я рішуче підвелася і попрямувала до сусіднього торгового центру. Треба було купити підлітку базові речі та не забути про сніданок.

Намагалася все зробити швидко. Але вже підходячи до готелю, серце затріпотіло від невизначеної тривоги. Підняла голову й побачила, що наше вікно відчинене навстіж. У Орлеоні так ніхто не робить — занадто багато смогу та бруду в повітрі. Уже починаючи щось підозрювати, з поспіхом піднялася до номера. Двері були зачинені. Але це й не дивно — йдучи, я замкнула їх зовнішнім замком. Поставила пакети на підлогу й приклала картку.

Втік. Едвін лежав непритомний, поруч розбитий планшет. У кімнаті легкий безлад, а з вікна дув пронизливий холодний вітер. Колись білий тюль майорів над вікном, мов вітрило. Тц. Поганець!

Зачинивши вікно, я перенесла пакети на стіл. Привівши Еда до тями, спустилася у двір. Біля входу, спершись спиною на стіну, курив важку сигару сусід. І як я його раніше не помітила? 

Відтворивши в уяві Малюнок хлопця, я почала налаштовуватися на його слід. Нічого собі! Швидкий! Він вже пройшов не один квартал по дахах. Доведеться постаратися, щоб його наздогнати. 

Розплющивши очі, зіштовхнулася з новою проблемою. Поблизу не було жодного таксокара. 

— Проблеми, сусідко? — несподівано озвався здоровань.

Я здивовано глянула на нього. За весь час перебування тут ми не обмінялися і парою слів. Чого це він раптом заговорив? Я промовчала. Чоловік усміхнувся:

— Бачив нещодавно хлопця знайомого... Він так спритно і професійно тікав від когось, — я й далі мовчала й уважно його розглядала. Якщо почав, то нехай вже говорить до кінця. — Жах. Ти така нецікава...

— Це все, що ти хотів мені сказати? З радістю б іще баляси поточила, але, вибач, дуже поспішаю, — я відвернулася й пішла у бік сусідньої парковки. Далекувато, звісно, але за відсутності іншого варіанту...

— Стій. Ти даремно витратиш час, якщо підеш туди. Підійди! — вагаючись, я все ж повернулася. — Бери, — він кивнув на повітряний ейрбол. Популярний одномісний швидкісний вид транспорту, схожий на лижний сноуборд. — Не забудь потім повернути, — сусід відштовхнувся і, не озираючись, попрямував до парадного входу.

— Дякую! — здивовано крикнула йому вслід.

Дивний він, однак.

Не марнуючи часу, я стала на основу ейрболу, закріпила фіксатори й активувала захисний купол. Модель сусіда була добре налаштована, тож я навіть отримала задоволення від польоту. Ментально орієнтуючись на червону точку, наздогнати підлітка труднощів не склало.

Внутрішня GPS-система привела до обшарпаного старого житлового комплексу на відшибі міста. Уважно оглядаючись навкруги, я неспішно пробиралася у двір. Помітила багато мутованої й давно засохлої зелені. Неприємні дивні запахи навколо. Тихо й темно. Не найкраще місце для життя. 

Пам’ятаючи про спритність хлопця, вирішила не ризикувати й увійти через незачинений балкон. Стрибнула на перила й, розстебнувши фіксатори, поставила ейрбол неподалік.

Слідкуючи за кроками, пройшла всередину і, спершись об раму, стала спостерігати за хлопцем. Він поспішав. Хаотично і не завжди акуратно закидав свої речі до сумки. Відкривши сейф, почав витягувати зброю. М-м-м! Колекція справді вражає... Останнім він дістав дивний видовжений предмет. У ту ж мить ця штукенція запищала неприємним ультразвуком, і тонкий лазер націлився в мій бік. Реакція підлітка була блискавичною. Я миттю опинилася притиснута до вікна з гострим стилетом біля горла. Сухо ковтнула, навіть не встигнувши злякатися. Усвідомивши, хто перед ним стоїть, хлопець нерішуче відвів зброю й незадоволено запитав:

— Чого ти до мене причепилася?! І взагалі, як знайшла?!

— У кожного свої секрети. Чому ти втік? Здається, я просила залишатися в номері.

Відповідати хлопець не поспішав. Він роздратовано відвернувся і продовжив збирати речі.

— Я одинак. Я завжди працюю й живу сам. Я так звик і мені так зручно, — злісно запихаючи чергову футболку, відповів він, не дивлячись на мене.

— І що ти плануєш робити далі?

— Не знаю. Але я впораюся! — впевнено заявив він.

Знайомі слова, чи не так? Саме вони додали мені впевненості в правильності запланованого.

– Ти дійсно не розумієш, що колишніх Майстрів не буває? На кожну силу знайдеться ще більша сила. Ці покидьки знайдуть тебе, і цього разу мене не буде поруч, щоб допомогти. Хто зупинить їх від завершення розпочатого? Чи ти хочеш жити все життя, ховаючись і боячись кожного шурхоту?

– Звідки... Звідки ти знаєш, що я Майстер? – найманець різко повернувся в мою сторону. Він був ошелешений і навіть трохи наляканий.

– Маю багато досвіду, – я знизила плечима. – Я часто працювала з найманцями та навчилася розрізняти ваші ранги за специфічними вібраціями внутрішнього джерела, – я провела пальцем навколо пупка, імітуючи спіраль. – У мене тільки одне питання. Тобі на вигляд років 12–13. Як ти зміг досягти такого високого рангу в такому юному віці?

– У мене був хороший учитель. Найкращий, я б сказав…

– Був? – я підмітила уважно.

– Його вбили рік тому, – у хлопця напружилися щелепи, а руки мимоволі стиснулися в кулаки.

– Мені шкода…

Хлопець повів плечима і втомлено сів на тумбочку.

– Я хочу, щоб ти зрозуміла мою ситуацію. Я потрапив у клан ще до свого народження. Моя мати, не зумівши втримати заможного коханця своєю вагітністю, продала мене одразу після народження за якихось 10 ларів. Горнятко моєї улюбленої кави коштує більше. Символічно, правда? До чотирьох років я ріс із рештою кланових сиріт. Але одного разу на зібрання прийшов незнайомець. Пам’ятаю, як зараз: чорна маска, яскраво-блакитні очі та особливий запах смерті. Усі йому шанобливо кланялися, навіть сувора тренерка Ізольда підлещувалася до нього, – хмикнув він. – Звісно, він мене зацікавив. Я ходив за ним мовчазним хвостиком і уважно спостерігав. На подив дорослих, Учитель не проганяв мене, навпаки, іноді навіть щось розповідав, – зробив паузу. – Одного разу він відвідав наші тренування. Не знаю, що він там побачив, але наступного дня запропонував мені угоду, наче дорослому. Всі були шоковані, – тихо усміхнувся. – Я був його першим і єдиним учнем. Досі ніхто не знає, чому він тоді обрав мене. Життя в його домі було важким. Учитель був дуже вимогливим і часом надмірно жорстоким. Його методи тренувань викликали холодний жах. Але я вдячний йому за все, що вмію, а можу я, повір, багато, – хлопець на мить замовк, задумливо дивлячись в одну точку. Я не поспішала, розуміючи, що зараз він ділиться найпотаємнішим. Озирнувшись, знайшла очима крісло і тихо сіла. – Рік тому помер Голова. Наступником він призначив, як не дивно, Вчителя. Мало кого хвилювало, що він не зазіхав на владу і хотів відмовитися на найближчій Раді. Він був серйозним суперником, тому його вирішили прибрати. Учитель пережив сотні замахів! Жив би й далі, якби не захистив своїм тілом мене. Їх було занадто багато. Вони порушили наш кодекс. Ніхто не очікував такого. Я тоді ледь вижив. Можеш мене засуджувати, але пізніше я помстився кожному, вбивши на їхніх очах найближчу їм людину. Сподіваюся, вони відчули ту саму біль, що і я тієї жахливої ночі, лежачи в калюжі крові свого вчителя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍