Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

фактично задушили. Зрозумійте мене правильно: їм потрібен не вільний кисень із повітря, а кисень, який вони отримують із носія. Мабуть, для цього підійде великий пес.

— Ні! — відрізав Старий. — Залиш його там, де він є зараз.

— Що? — здивовано мовив Грейвс. — Хіба цей чоловік — доброволець?

Старий не відповів.

—Лабораторні піддослідні люди мають бути добровольцями, — продовжив Грейвс. — Ви ж знаєте, що існує професійна етика.

Цих нетямущих науковців дуже важко навчити мислити в правильному руслі. Як на мене, то запаковані валізи у них завжди напоготові. Старий із видимим зусиллям вгамував себе і тихо мовив:

— Докторе Грейвсе, у нашому Відділі кожен агент стає добровольцем, якщо я визнаю це за потрібне. Вони свідомо обрали свою роботу. Тому, будь ласка, виконуйте мої накази. Скажіть, щоб принесли ноші, й забирайте звідси Джарвіса. Будьте обережні.

Коли Джарвіса винесли, Старий відпустив нас, і ми з Девідсоном та Мері пішли до вітальні хильнути чарчину-дві. Це було конче необхідно. Девідсона трясло. Коли перша чарка не вгамувала його, я сказав:

— Слухай-но, Дейве, мені теж страшенно шкода тих дівчат, але ми нічим не могли зарадити. Затям це у своїй голові: ми нічим не могли зарадити.

— Було жахливо? — спитала Мері.

— Не те слово, — відповів я. — Не знаю, скількох ми убили, може, шістьох, а може, й сімох. Ми не мали часу на розважливість та розбірливість. Ми ж не стріляли навмисне в людей, ми стріляли в паразитів. — Я обернувся до Девідсона: — Ти це хоча б розумієш?

Схоже, в його голові почало розвиднюватися:

— Саме так. То були не люди. Я міг би й власного брата убити, якщо цього вимагала б робота, але оті істоти взагалі не були людьми. Ти їх відстрілюєш, а вони все одно наскакують на тебе. Вони ж не...

Девідсон раптово замовк, охоплений емоціями.

Мені стало його дуже шкода. Невдовзі він підвівся й подався до амбулаторії зробити заспокійливий укол. Ми з Мері трохи поговорили, марно намагаючись отримати відповіді на свої запитання. Потім вона заявила, що хоче спати, і вирушила до жіночого гуртожитку. Старий наказав усім співробітникам спати у Відділі, тож я, хильнувши іще чарчину, пішов до чоловічого крила гуртожитку, де й заповз у спальний мішок.

Заснув я не відразу. Я слухав гуркіт міста над нами і не міг відігнати думок про той катастрофічний стан, в якому воно може опинитися і в якому вже опинився Де-Мойн.

***

Мене розбудив сигнал повітряної тривоги. Напівсонний, я увібрався у свою одежу, а тим часом гучномовці, зітхнувши, затихли, і система внутрішнього зв’язку заволала голосом Старого: «Негайно виконати всі протигазові та протирадіаційні процедури! Все позакривати! Всій команді зібратися в конференц-залі! Мерщій!».

Як агент-оперативник, я не входив до штату якогось конкретного підвідділу й не мав якихось локальних обов’язків. Вийшовши із жилого відсіку офісів, я поплентався тунелем куди було наказано.

Старий вже був у великій залі, і вираз його обличчя був похмурим. Я хотів спитати, що сталося, але до мене вже встигли прийти кільканадцять клерків, агентів і стенографістів, тому я визнав за краще промовчати. Через деякий час Старий послав мене отримати від вартового на дверях список присутніх. Старий особисто провів перекличку, яка виявила, що наразі в залі перебували всі люди, зазначені в списку, — від старенької міс Гайнс, особистої секретарки Старого, і до стюарда вітальні для персоналу — за винятком вартового на дверях та Джарвіса. Списку присутніх приділялася велика увага: ми реєструємо тих, хто входять і виходять ще ретельніше, аніж банк відслідковує рух грошей.

Мене знову послали до вартового на дверях. Довелося зателефонувати Старому, щоб переконати охоронця, що все гаразд і він може полишити свій пост. Вартовий закрив двері на засув і пішов слідом за мною. Коли ми повернулися до зали, там уже був Джарвіс у супроводі Грейвса та одного з його лаборантів. Джарвіс був на ногах і в шпитальному халаті, явно притомний, але якийсь загальмований, наче під наркотиком.

Побачивши Джарвіса, я почав здогадуватися, навіщо нас зібрали в конференц-залі. Старий не залишив жодного сумніву щодо своїх намірів. Стоячи перед персоналом, він тримався поодаль, а потім витягнув свій пістолет.

— Серед нас вільно пересувається один із паразитів-прибульців, — сказав він. — Для декого з вас відомо, що це означає... кепські справи. Аж надто кепські. Решті присутніх мені доведеться пояснити, що безпека кожного з нас — і всього людства — залежить наразі від нашої спроможності до співпраці й абсолютної слухняності.

Далі Старий коротко, але з огидними деталями пояснив, що являв собою паразит і як складається поточна ситуація.

— Іншими словами, — завершив він, — паразит майже напевне перебуває разом із нами в цьому приміщенні.

Один із нас схожий на людину, але фактично є роботом, яким рухає воля нашого смертельного і вкрай небезпечного ворога.

Персонал стиха загомонів. Люди почали крадькома позирати один на одного. Декотрі явно намагалися відсторонитися. Іще хвилину тому ми були єдиною командою, підібраною за принципом сумісності характерів, але зараз ми перетворилися на юрбу, де всі підозрювали всіх. Я й сам це відчував і спіймав себе на тім, що поволі задкую від чоловіка, який стояв поруч зі мною, — то був стюард на ім’я Рональд, я знав його багато років.

— Шефе, — прокашлявся Грейвс. — Я хочу, аби ви зрозуміли, що я вжив усіх необхідних заходів, щоб...

— Заткнися. Мені не потрібні виправдання. Виведи вперед Джарвіса. Зніми з нього халат.

Грейвс замовк, і разом з асистентом вони виконали наказ Старого. Схоже, Джарвіс був не проти, але видно було, що він сприймає оточення лише частково. На його лівій вилиці та скроні виднівся жахливий синій пухир, але причина була не в ньому, бо я не сильно його уразив. Напевне, Грейвс вколов йому якийсь наркотик.

— Поверніть його, — наказав Старий.

Джарвіс дозволив себе повернути, і всі побачили на його плечах та шиї знак у вигляді червоного висипу, який залишив по собі огидний слимак.