Тесс Геррітсен - Послухай мене, Тесс Геррітсен

лише блакитних шортах в обтяжку з червоними смужками по боках. Він стоїть і сміється до мене, а я така вражена тим, як тісно ті шорти його облягають, що якусь мить не можу вигадати, що сказати.

— Ти нарешті вирішила здатися моєму шармові? — питає він.

— Що? Ні! Я знайшла це в себе в морозилці. Мені потрібно звільнити там місце, і я подумала, що ти, може, захочеш, гм…

— Допомогти тобі розвантажити морозилку?

Ну, це позбавило мою пропозицію всього шарму. Я стою там з уже підталим хлібом з цукіні в руках і гадаю, як врятувати розмову.

Джонас приходить мені на поміч з гучним сміхом.

— Енджі, я тебе просто трохи підколюю. Для мене честь отримати один із твоїх смаколиків, заморожених чи ні. Зайдеш? Я відріжу нам по шматочку, і ми зможемо запити його віскі.

— Гм, тільки не віскі. Але я залюбки зайду.

Щойно я заходжу до будинку, як виникає відчуття, що цей візит може погано закінчитися. Що як він сприйме його неправильно? Що як він подумає, що я вирішила продовжити той його підкат до мене кілька вечорів тому? Те, як він мені підморгує, як оцінююче оглядає згори донизу моє тіло, каже мені, що я маю бути дуже тверда щодо того, для чого я тут насправді.

— Я лише віднесу це до кухні, — каже він. — А потім ми зможемо обоє насолодитися маленьким післяобіднім відпочинком, га?

Він рушає до кухні, залишаючи мене саму у вітальні. Я одразу йду до вікна, що виходить на його боковий двір, але воно пропонує не кращу можливість зазирнути до будинку Ґринів, ніж їхні передні вікна, бо з цього боку жалюзі теж закриті. Я задкую і мало не перечіпляюся об одну з гантелей Джонаса. По всій підлозі розкидані якісь залізяки, а повітря пахне потом впереміжку з одеколоном. На стінах немає жодних картин, ніде ніяких творів мистецтва, лише телевізор з великим екраном, етажерка з електронікою і книжкова шафа, повна дисків та військових книжок.

— Ось і я, сусідко! — каже Джонас, шльопаючи босими ногами назад до кімнати. Ноги у нього просто величезні, і їх розмір моментально мене відволікає, тож я спочатку не помічаю, що він тримає в руках два широкі келихи віскі з льодом.

— Е, ні, дякую, — кажу я.

— Але це добрий продукт, просто з Шотландії. Я навіть підсадив на нього твою сусідку Аґнес.

— Ви з Аґнес п’єте разом?

— У мене немає дискримінації за віком. Я люблю всіх дам. — Він простягає мені келих і підморгує.

— Ще надто рано, Джонасе.

— Десь, мабуть, вже п’ята.

— Але не тут.

Він зітхає і ставить призначений мені келих на кавовий столик.

— Тож навіщо ти тут, Енджі? Якщо не для вечірки з твоїм покірним слугою?

— Чесну відповідь?

— Завжди.

— У тебе вікна виходять на задній двір Ґрінів.

— То й що?

— Я маю знати, що вони там роблять

— Навіщо?

— Бо маю щодо них недобрі відчуття, які не дають мені спокою. Там весь ранок то дриль, то молоток. Я лише хочу глянути через паркан і вияснити, чим вони зайняті.

— А тоді ти зі мною вип’єш?

— Безумовно, — кажу я, але насправді вже не думаю про можливі наслідки цього; мені надто цікаво побачити, що вілбувається по сусідству.

Джонас веде мене через кухню і крізь задні двері у свій внутрішній двір. Він не надто ним переймався, відколи купив будинок, і двір на вигляд приблизно такий, як тоді, коли тут жили Делі — із зарослим бур’яном газоном, цементним майданчиком, газовим грилем і кількома неохайними кущами по периметру. Єдине нове доповнення — повітка. Делі обнесли двір парканом, щоб не втік їхній золотистий ретривер, але той собака все одно примудрявся регулярно тікати. Паркан із червоного дерева все ще в доброму стані, і тепер поверх нього ще й встановлено нову решітку, яка не дає мені змоги зазирнути у двір Ґрінів.

— Це ти додав цю решітку? — питаю я Джонаса.

— Нє. Сусід поставив її вчора. Я прийшов додому з супермаркету, а вона вже там. Насправді вона доволі класна на вигляд, не думаєш?

У сусідів занила дриль, а потім знову застукотів молоток.

— Я там нічого не бачу, — бурмочу я.

— Хочеш підглянути? Я це влаштую. — Джонас копирсається у своїй повітці й дістає драбину. Встановлює и біля паркану. — Прошу пані.

Навіть попри те, що він став так, щоб витріщатися на мою дупу, я залажу на драбину і обережно підіймаю голову, щоб зазирнути через паркан. Якусь мить бачу лише відчинені дверцята до льоху і пакет цементу, притулений до стіни. Потім дивлюся на вікна другого поверху, що виходять на задній двір і бачу причину шуму молотка та дрилі.

Ґрати. Метью Ґрін встановлює на вікнах ґрати.

Він уже встановив їх на першому поверсі, а тепер перемістився нагору, і його ящик з інструментами стоїть зараз відкритий на балконі. Я дивлюся на ці ґрати і гадаю, навіщо він це робить. Чийого вторгнення боїться? Що всередині цього будинку такого цінного, що він відчуває потребу перетворити його на Форт-Нокс?

Потім мене вражає моторошна думка. Що як ці ґрати не для того, щоб не дати комусь увійти, а щоб не дати комусь вийти? Я думаю про його дружину. Чому ми ніколи не бачимо його дружину?

Раптом балконні двері відчиняються, і виходить Метью Ґрін. Я пірнаю вниз до того, як він устигає мене помітити.

— Що там? Що? — шепоче Джонас.

— Ти не повіриш.

— Дай мені подивитися.

Джонас, може, й кремезний, але не набагато вищий за мене, тож я маю злізти з драбини, щоб дати йому змогу залізти на неї. Він кидає лише один погляд і одразу пірнає вниз.

— Думаю, він мене побачив, — каже Джонас.

— Ой.

Ми обоє припадаємо до паркану, прислухаючись. По сусідству панує абсолютна тиша, і коли я намагаюсь щось почути, у мене калатає серце. Минає кілька хвилин, і дриль виє знову.

Я