Тесс Геррітсен - Послухай мене, Тесс Геррітсен

відштовхую Джонаса вбік і знову залажу на драбину для ще одного погляду. На моє полегшення, Метью працює спиною до нас, тому не бачить мене, коли встановлює новий комплект ґратів із кованого заліза на балконне вікно. Щось привертає мою увагу, що я бачу лише тоді, коли Метью Ґрін нагинається вперед, засовуючи руку до свого ящика з інструментами. Раптом я втрачаю рівновагу, хапаюсь за паркан, щоб втриматися, і недостатньо швидко реагую — він раптом обертається і дивиться на мене, на мене.

Просто на мене.

Спіймана на гарячому, я лише дивлюся на нього у відповідь, і так кілька секунд. Усе ще дивлюся, коли він іде назад до свого будинку і зачиняє двері.

Я злажу з драбини, і в мене дрижать ноги.

— Що не так? — питає Джонас, суплячись на моє обличчя. — Що ти бачила?

— Я маю подзвонити доньці.

11

ДЖЕЙН

Мобільний телефон пересічного американця нараховує до 250 вхідних чи вихідних дзвінків на місяць, і в цьому плані Софія Суарес була абсолютно пересічна, судячи з журналу телефонних розмов за попередній рік. Джейн сиділа за своїм столом, проглядаючи ці дзвінки у пошуках чогось незвичайного, якогось імені, яке б запалило в її голові попереджувальний сигнал, але увагу ніщо не привертало. Там повторювалися дзвінки до та з лікарні «Пілґрім», де Софія працювала, до перукарки та компанії кредитних карток, сантехніка та авторемонтної майстерні. А до минулого листопада — багато дзвінків до її чоловіка Тоні. Ця схема вказувала на життя звичайної жінки, що стриглася раз на місяць, чиїй машині потрібно було час від часу міняти мастило і чия раковина іноді забивалась.

Поки Джейн сканувала перелік дзвінків, Фрост займався тим самим за своїм столом — ще одна пара очей, що вивчала той самий журнал телефонних розмов Софії.

У листопаді їхній ритм різко набув шаленого темпу, з більшістю дзвінків на один номер: лікарні «Пілґрім», де тоді лежав у реанімації її чоловік. Записи відображували наростання відчаю Софії, коли вона знову і знову дзвонила, щоб почути про стан Тоні.

Чотирнадцятого грудня її дзвінки до лікарні різко припинилися. Цього дня її чоловік помер.

Джейн уявила дні, що передували цій даті, напад тривоги, який Софія, мабуть, відчувала щоразу, як дзвонив її телефон. Як медсестра, Софія мала розпізнавати ознаки того, що її чоловік згасає. Вона мала бачити, що кінець близько. Джейн знову подумала про усміхнені обличчя цієї пари на їхньому весільному фото — нагадування, що навіть у найщасливіші миті трагедія чекає свого часу.

Вона залишила цей сумний місяць позаду і перейшла до записів за січень. Лютий. Березень. Дзвінки до та з лікарні «Пілґрім», до місцевого стоматолога і Джамала Берда. Жодних сюрпризів. Джейн дійшла до квітня і зупинилася. Тут була ще одна різка зміна схеми з низкою нових телефонних номерів. Останні кілька тижнів свого життя Софія Суарес телефонувала людям та в місця, з якими ніколи не контактувала раніше.

Джейн крутнулася до Фроста.

— Квітень, — сказала вона. — Ти його вже дивився?

— Тільки наближаюсь. А що?

— Подивися двадцяте квітня. Вона дзвонила на номер, зареєстрований на Ґреґорі Бушара в Сакраменто, Каліфорнія.

Фрост просканував записи, знайшов потрібну дату.

— Бачу. Дзвінок тривав п’ятдесят п’ять секунд. Нетривала розмова. Хто такий цей Бушар?

— Подивимося. — Вона взяла свій стаціонарний телефон на столі і набрала номер. Після трьох гудків чоловічий голос видихнув:

— Алло?

Джейн увімкнула гучний зв’язок, щоб Фрост теж міг чути.

— Детектив Джейн Ріццолі, бостонська поліція, я розмовляю з Ґреґорі Бушаром?

Секунда тиші, потім насторожене.

— Так, це я. У чому річ?

— Ми розслідуємо смерть жінки на ім’я Софія Суарес. Згідно з журналом її телефонних дзвінків, вона дзвонила на ваш номер двадцятого квітня. Чи можете ви розповісти нам щось про цей дзвінок?

Довга павза.

— Ви сказали, що Софія померла?

— Так.

— Що сталося? Це був нещасний випадок?

— Боюсь, що ні. Ми розслідуємо вбивство.

— О, Господи. Кеті страшенно засмутиться.

— Кеті?

— Моя дружина. Це з нею намагалась зв’язатися Софія.

— Вони змогли поговорити?

— Ні, Кеті була у відрядженні, коли Софія залишила повідомлення. Кеті намагалась їй передзвонити, коли повернулася додому, але вони так і не зв’язалися.

— Чи можу я поговорити з вашою дружиною?

— Її знову немає вдома. Вона працює роз’їзною медсестрою в турах «Нешнл Джеогрефік». Знаєте, щоб багаті клієнти були живі й здорові. Я подивлюся її графік, але, гадаю, наразі вони десь на півдні Тихого океану.

— Як щодо повідомлення, яке Софія залишила на вашому телефоні? Воно збереглося?

— На жаль, ні. Його вже стерли.

— Ви знаєте, про що там було?

— Гм, приблизно. Я чув, коли Кеті його слухала, і... — По телефону Джейн чула, як він зробив глибокий вдих. — Перепрошую, я цим дещо приголомшений. У мене ще ніколи не було знайомих, яких убили.

— То що було у повідомленні? Пане Бушар?

— Так. Гадаю, там було просто щось про їхні старі часи в реанімації.

— Вони разом працювали? Ваша дружина із Софією?

— Це було п’ятнадцять, двадцять років тому, в лікарні в Мені. Потім я отримав цю роботу в Каліфорнії, і ми переїхали сюди. Ми були на весіллі Софії в Бостоні, але це було вже давно.

— Ви знаєте, чому вона дзвонила вашій дружині?

— Гадки не маю. Можливо, згадати старі часи? — пауза. — Як це пов’язане з вбивством?

— Я не знаю. Просто йду по кожному сліду. Будь ласка, скажіть вашій дружині подзвонити мені, якщо вона має якусь інформацію. — Джейн відключилася і подивилася на Фроста. — Ну, це був глухий кут.

— Можливо, він якось пов’язаний з іншими дзвінками, — сказав Фрост. — Вони всі були за кодом 207. Штату Мен.

— Де Софія з дружиною Бушара колись працювали разом.

— Вона дзвонила за дуже дивним переліком місць. Автозаправка в Августі. Школа