Тесс Геррітсен - Послухай мене, Тесс Геррітсен

до їдальні і знову зупинилася. Зрозуміла, що стоїть на тому самому місці, де Софія зробила свій останній вдих. Мимохіть глянула вниз на підлогу і згадала тіло, що лежало там, де тепер стояли її ноги.

Вона перемістилася до вітальні і зупинилася біля місця, де колись був акваріум з його буркотливим водяним насосом та банькатою золотою рибкою. Вхідні двері, які вона лишила широко відчиненими, були тепер зачинені. «Їх просто затраснуло протягом, — подумала вона, — для тривоги немає жодних причин».

Проте вона все ж обійшла будинок для надійності. Зазирнула до спалень, шаф, ванної. Хоч зараз тут нікого не було, вона неначе чула відлуння голосів тих, хто колись тут жив, відчувала їхні погляди, що стежили за нею з фотографій на стінах. Колись це був щасливий дім. Поки не перестав ним бути.

Надворі вона зробила глибокий вдих. Хімічними миючими засобами тут вже не пахло; в повітрі стояли лише знайомі запахи скошеної трави та вихлопних газів. Її візит не відповів на жодне із запитань, а тільки додав нових. Вона відчула в кишені пакетик для доказів з його мандрівним уламком скла, який пропустили чистильники. Скла, що могло бути або не бути з вікна у кухонних дверях. Скла, що могло залетіти так далеко, лише якщо вікно розбили зсередини.

І це все міняло.

10

АНДЖЕЛА

Навіть через вулицю я чую стукіт молотка. В оселі Ґрінів щось відбувається, і це набуває дедалі зловіснішого відтінку через вічно закриті венеційські жалюзі на вікнах. Я стою у своїй вітальні, дивлячись у бінокль і намагаючись хоч мигцем побачити когось з Ґрінів, але вони вперто залишаються поза полем зору, як і їхній чорний джип, що тепер стоїть у гаражі. Вони, мабуть, повернули фургон до прокату, бо він більше не припаркований перед будинком. Я так фактично й не побачила, що було в тому фургоні, бо Метью Ґрін розвантажив його під покровом ночі — ще одна деталь, що видається мені підозрілою, але я, схоже, єдина, кого це турбує.

Я відкладаю бінокль і беру телефон. Вінс тридцять п’ять років пропрацював копом; він знатиме, що робити. У Каліфорнії на три години раніше, і зараз він, імовірно, саме поснідав, тож це ідеальний час для розмови.

Після п’яти гудків він відповідає: «Привіт, крихітко». Вітання веселе, але я знаю його достатньо добре, щоб почути в голосі втому. Неначе він намагається приховати від мене все напруження, під яким перебуває. Це — мій Вінс, що завжди воліє вберегти мене від турбот. Це одна з причин, чому я його люблю.

— З тобою все гаразд, любий? — питаю я.

Трохи помовчавши, він зітхає.

— Вона — не найпростіша пацієнтка для догляду, скажу я тобі. Я весь час бігаю вгору та вниз сходами, приносячи їй то одне, то інше, а вона ніколи не задоволена. Мабуть, я погано готую.

«Щодо цього вона має рацію», — думаю я, але вголос кажу лише:

— Ти чудовий брат, Вінсе. Найкращий.

— Так, ну, я стараюсь. Але я сумую за тобою, мила.

— Я теж сумую за тобою і хочу, щоб ти скоріше повернувся.

— Ти там добре поводишся?

Дивне запитання.

— Чому ти питаєш?

— Я говорив з Джейн, і...

— Вона тобі дзвонила?

— Ну, так. Вона подумала, що я маю знати деякі факти. На кшталт того, що ти копирсаєшся в тому, що тобі краще облишити.

— У тому й річ, Вінсе. Джейн не сприймає мене серйозно, і я дуже хочу почути твою думку.

— Це знову про ту зниклу дівчинку?

— Ні, ту ситуацію я залишу на закуску. Це про нову пару через вулицю, Ґрінів. Ти з ними ще не знайомий.

— Тих, що сидять зачинені.

— Щось із ними не так. Чому вони чекали до темряви, щоб розвантажити свій фургон? Чому в них весь день закриті жалюзі? Чому вони мене уникають?

— Господи, Енджі, я й гадки не маю, — каже він, і я наче чую сарказм, але не впевнена. — А що думає Джейн?

— Вона наказує мені не лізти в це. Вона нічого не хоче про це чути, бо я лише її мама, а маму, схоже, ніхто не слухає. Я б хотіла, щоб ти був тут і допоміг мені з цим розібратись.

— Я б теж хотів там бути, але, можливо, ти маєш послухати доньку. У неї добрі інстинкти щодо такого.

— Як і в мене.

— Вона має значок. А ти ні.

Саме тому ніхто мене й не слухає. Подумаєш, значок. Він змушує копів думати, що вони — єдині, хто може внюхати проблему. Я відключаюсь із почуттям глибокого невдоволення водночас своїми донькою та хлопцем. Обертаюся до вікна і дивлюся через вулицю.

Жалюзі все ще закриті, а стукіт почався знову. Що він там молотить? Раптом мій погляд перескакує на будинок по сусідству з їхнім. На відміну від Ґрінів, Джонас тримає свої завіси широко відкритими і стоїть там на виду всього району без сорочки, качаючи залізо. Якусь мить я спостерігаю за ним — не тому, що він має дуже класне тіло для чоловіка свого віку, а тому, що думаю про барбекю на задньому дворі, яке він влаштовував для сусідів минулого серпня. Я згадую, як стояла у його дворику, потягуючи крижану «маргариту» і дивлячись через паркан на будинок його тодішнього сусіда Ґлена, що вже був шкіра та кістки через рак шлунку і за два місяці помер. Я згадую, як ми з Джонасом хитали головами через жорстокості життя, коли смажили там на грилі гамбургери, а бідний Ґлен по сусідству міг лише пити білкові суміші.

Я не можу зазирнути на задній двір Ґрінів, а Джонас може.

Іду до кухні й дістаю з морозильника хліб із цукіні. Я не можу просто завалитися туди з порожніми руками; мені потрібен золотий квиток, а коли йдеться про чоловіків, немає кращого золотого квитка, ніж випічка.

Я стукаю, і Джонас відчиняє передні двері в самих