Вітольд Розенвальд - Минувші Дні, Вітольд Розенвальд

Я постукав його по плечу, через що він обернувся, а за ним і його два прихвостня. Побачивши мене, вони почали повільно задкувати. 

– Я бачу в тебе перестав боліти носик, так? – спитав його я.  

Він дивився на мене переляканими очима і хитав головою в різні боки. 

– Що ж я хотів в тебе спитати ще… А, згадав, ти пам’ятаєш нашу розмову чи тобі нагадати? 

– Не бий мене…– промимрив він.  

– Я б тебе й не чіпав, якби ти не чіпав їх, – я кивнув на вожату й Льошу, не зводячи очей з Гургеном, якому я міцно зжав плече.  

Зжавши руку в кулак, я зацідив йому знову в носа, на якому вже красувався тілесного кольору пластир. Потім з коліна в живіт. Всі дивилися на нас ще з більшим страхом ні ж до того, як я підійшов. Той впав на підлогу і скрутився калачиком, я ж в цей час підняв з підлоги Льошу і Олену Володимирівну, у якої капала солоні сльозі на сорочку. Вона була мабуть шокована тим що зараз коїться, тому мені довелося піднімати її обома руками обхопивши за спину. 

– Бери його і відійди в сторону. Зараз же. 

– Але… 

– Це було не прохання, – перебив я її. 

Його друзі стояли в стороні і просто дивилися за мною. І правильно, хай дивляться й запам’ятовують що з ними буде, якщо вони будуть поводити себе, як справжнісіньке бидло. Підійшовши до розбитої тарілки, я підняв чималий уламок і нахилився над плачучим Гургеном. Однієї рукою взяв його за краватку, а другу, з уламком, я підніс до його шиї. 

– Ти знав, що, якщо пробити людині сонну артерію, то вона помре протягом декількох хвилин? Знав? 

– НЕ ТРЕБА! – кричав він. 

– А може все таки перевіримо, га? Я з таких людей, що поки не побачать, то не повірять. 

– Міша…– тихо почувся дівочий голос зі сторони столику, де сиділи вожаті. – Міша… 

То була Олена, яка дивилася на мене переляканими очима. Глянувши на неї, мене трішки відпустило, але злості ще хватало. Все таки цього мабуть не потрібно було робити, хоча б привселюдно. Тому відкинувши уламок в сторону я взявся за Бібу і Бобу. 

– А вам це все доставляє задоволення, так само, як і йому, так? – я вдарив лоу-кіком одному з них по нозі. Він втратив рівновагу і впав біля відра з мутною водою, яка від бруду була темно – сіра. 

Другий, який говорив найбільше, намагався втекти з їдальні поміж рядами, але це було марно. Я вхопив його за волосся, і відкинув назад.  

– Заспокійся я нічого не робив, я… 

Не ставши далі слухати, дав йому сильного ляпасу. Той похитався, але впасти йому не дав підвіконник на якій він обперся. Підійшовши до нього ближче, цей тип виставив руки захищаючись. Мені було не важко просто опустити їх і дати ляпас сильніший за попередній. Він впав на підлогу поруч біля іншого. Я вже хотів було зупинитись, але побачив Гургена, який взяв в руки один з уламків стакану. Вже хотів вставати, але я зробив так, щоб він навіть і не думав. Удар в живіт з усієї сили угомонить любого, особливо такого худого, як він. Взявши його за шию, я кинув його прямісінько до своїх друзів, які вже роздивлялися стелю.  

– В наступний раз, все буде набагато серйозніше, чим зараз. Наступного разу може статися так, що нікого поруч не буде, – продовжив я. – Але на останок, хочу ще дещо зробити, впевнений, ви будете не проти.  

Діставши з під столу відро, я облив їх з ніг до голови. Коли дивився на них зверху, вони мені були схожі на хробаків, яких я колись у баби в селі топив у воді, коли картоплю копав. Картина, один в один! Їдальня вибухнула сміхом, всі сміялися й тикали в їх сторону пальцем. 

– Мені та моєму маленькому другу піднос з двома тарілками борщу, двома стаканами чаю, зеленою цибулькою та чорним хлібом, – промовив я до кухарки. – Дякую.  

Взявши піднос, я пішов до столика. Все, чого я хотів це просто поснідати, але мені навіть цього не дали зробити. Все таки тут і справді все не так, як мені колись здавалося раніше. Є і хороші люди, а є і погані. Я позвав до себе Льошу, бо здається серед усіх присутніх, поїсти не змогли лише ми в двох. Він сів навпроти мене і втупився на тарілку, яку я поставив перед ним. 

– Приємного апетиту. 

Він мовчки продовжував дивитися на своє відображення в рідині помаранчевого кольору. 

– Ну чого ти, – питав я жуючи хліб, – їж давай поки тепленьке. Борщ до речі дуже смачний. 

– Тобі не треба було їх бити, Міша… 

– Слухай, я розумію як це виглядало, але я мусив щось зробити. Він тебе пхнув, а Володимирівну вдарив по щоці. Сидіти склавши руки після такого я не міг. Але тепер все добре, він пізніше ще підійде вибачатися до вас обох. 

– Не потрібно, – сказав він, – але дякую, що заступився. 

– Агов, я завжди допоможу, – сказав я дивлячись на нього, – якщо будуть якісь проблеми з ними, йди відразу до мене. Добре, Льоша? 

– Добре, але не бий їх більше, вони не дуже хороші, але всі люди заслуговують хоча б на крихту доброти. 

Я хотів в нього спитати чи в список тих, хто на це заслуговує входять вбивці, маніяки, педофіли та всі інші, але вирішив промовчати. Доївши, попрямував на вулицю ні на кого не чекавши. Яка погода класна! Спів птахів та запах літа кружив мою голову. Хотілося влягтися десь на траві подалі від всіх і лежати з котом під боком, який би співав мені свої пісні. Раніше, ще як бабуся моя жива була, я так і робив. Приїздив до неї двічі на тиждень на дачу, допомагав чим міг. Дров нарубати, погодувати свиней, вигуляти собаку, купити їжі, або елементарно піти пообрізати дерева та посапати щось на городі. Завжди любив їй допомагати, бо мама мого батька завжди добре до мене ставилася. Батькам майже ніколи не було часу для того, щоб зібратися разом, та поїхати до старенької, і я це розумів прекрасно. Вони обоє працювали, а коли поринаєш у справу, з якою ти пов’язав своє життя, час на відпочинок знаходиться дуже рідко. Одного разу я прийшов до неї купивши по дорозі цукерок та апельсинів. Хвіртка була відчинена, а бабуся сиділа на дерев’яній лавці в садку обпершись головою об яблуню. Побачивши її, моє серце почало сильно калатати. Я зрозумів відразу, як тільки її побачив, що одна з моїх найрідніших людей в усьому світі покинула мене на завжди. Я з нею ніколи більше не побачуся, ніколи не пожартую з нею. Цього більше немає і бути не може. Це був останній день коли я плакав. Пережити її смерть мені було дуже важко, здавалося навіть важче ніж татові. Тварин попродавали, забрали тільки саме цінне що в неї було, й кота. Також хата довго не пустувала, через місяць на неї знайшлися покупці, які купивши її заїхали туди в той самий день.