Валерія Оквітань - Фермерська романтика, Валерія Оквітань

—  Так, — глянув на свій годинник Євген, поки дівчина вже встигла почервоніти,  але поки вона не встигла обуритись, чоловік миттєво додав: —  Сніданок.

—  Ой, — схопився за живіт Ярослав. — Ні, сніданок зараз точно не подужаю. Хіба розсолу. Але ні, його теж не буду. Мені б таблеточку якусь, щоб голова так не боліла.

—  То тобі до Ольки, вона миттєво на ноги поставить, —  Євген говорив брату, але погляд його все одно косив на Тасю, яка не знала куди себе подіти. 

Дівчина розглядала підлогу, вазони в коридорі та навіть свої руки, але на них не дивилась. За увесь цей час, жоден з братів не зробив ані кроку, аби випустити дівчину з гостьової кімнати. Вони говорили, заважаючи  дівчині вирватись на волю.

—  Ой ні, та мегера мене скалічить скоріше, аніж допоможе, —  він приклав руку до серця, показуючи всю палітру своїх емоцій.

—  То можна я вже нарешті вийду? —  вже не так впевнено поцікавилась Тася. 

—  Та можна. Спускайся вниз там Оля з малим та мамою, вже приготували сніданок.

—  Дякую, — ледь чутно пискнула Тася і втекла з під носа двох чоловіків, які розбиралися хто ж все-таки скористається ванною кімнатою першим. Ну як малі діти, чесне слово. 

Добре, що й третього брата вона не зустріла. Ото була б ганьба. На все життя. Точно.

Тася сходами спускалась ніби йшла на ешафот. Їй було соромно за свою поведінку. Марія Олександрівна допомогла їй, не залишила в біді, дала тимчасово дах над головою, а вона…

А вона налигалась з її синами. Дівчина хвилювалась ще про те, як дивитиметься в очі Олегу Богдановичу, наливку якого вони з Ярославом та  Євгеном вчора пили.

До речі, після декількох склянок наливки,  вона таки розблокувала Леоніда в телефоні. Це хлопці її надоумили, після того, як почули історію її життя з перших вуст. Вони вирішили йому написати, але сталося не так, як гадалося.

 Льоня, здається,  немов лише чекав, що дівчина так зробить, тому одразу же їй зателефонував. Поки  вона наважувалась чи підіймати слухавку, чи не варто, Ярослав вже все зробив за неї.

—  Говори, —  сердитим, басистим голосом  мовив він.

—  Ти хто? —   після секундної розгубленості запитав Льоня. —  Поклич Тасю. 

—  Тобі цього знати не треба, — він ледь-ледь стримувався, аби не засміятись, але треба віддати йому належне, тримався до останнього. А от Євген спостерігав за братом з усмішкою і не соромився проявляти свої почуття. —  Єдине, що тобі треба знати, козел ти дворогий, що я розтовчу тобі пику, якщо ти ще хоч  зателефонуєш за цим номером.

—  То ця хвойда вже встигла собі мужика знайти, —  бридко протягнув він. —  А вона швидка. Вже встиг спробувати її?

—  Ти що погань там цвіркнув? —  перехопив телефон з його рук, Євген. —  Мені повтори.

А потім Тасі прошепотів: —  Адресу мені його скажеш.

—  То вас там двоє? Вона, що трійничок захотіла?

—  Вимикай,— мовила дівчина, забираючи телефон від хлопців.

Після тієї розмови все, що вона пам’ятала це те, що вони  пили. Запивали горе. 

Це ж треба було їй так зганьбитися перед людьми. Напевне ж, що і їм заважали їхні нічні розмови. 

—  О, Тасечко, ти вже прокинулась, —  мило гукнула її Марія Олександрівна. — Ходи сюди. Ходи до нас.

Дівчина набрала повітря в легені, порахувала до десяти,  а потім таки спустилась.