Стівен Кінг - Джералдова гра, Стівен Кінг

хрящі витягувались, а суглоби, які вже давно забули про гнучкість двадцятиоднорічного віку, були доведені ледь не до вивиху. Усе це вона відчує пізніше — кожний рух, кожний посмик і вигин, — а наразі Джессі нетямилася від задоволення з успіху свого кидка й відчувала, що, бодай якимсь чином не виразивши свою тріумфальну несамовитість, вона просто вибухне. Вона забарабанила ногами по покривалу й затрусила тілом у різні боки, розкидаючи пітними пасмами волосся по щоках і скронях, а сухожилля в горлі випнулися, наче товсті кабелі.

— ХА! — скрикнула вона. — Я… ТЕБЕ… ДІСТАЛАААА! ХА!

Собака дриґнувся назад, коли попільничка врізалася в нього, а тоді ще раз, коли відлетіла й розбилася на підлозі. Його вуха принишкли від зміни в голосі суки-господаря. Тепер там вчувався не страх, а тріумф. Скоро вона злізе з ліжка й почне роздавати удари дивними ногами, які стануть з м’яких твердими. Собака знав: якщо він залишиться, знову буде боляче, як бувало раніше. Треба тікати.

Пес повернув голову, щоб пересвідчитися, що шлях для відступу досі відкритий, і коли він це зробив, у голову знову вдарив чарівний дух свіжої крові й м’яса. Собаці скрутило наповнений кислотою шлунок, що від голоду не приймав відмовок, і тварина ніяково заскавуліла. Він застряг точно посередині між двох протилежних напрямків, і знизу знову чвиркнуло свіжою цівкою тривожної сечі. Дух власної рідини — запах, що говорив про хворобу й слабкість, а не силу й упевненість, — лише доклався до злості й збентеження, тому тварина знову загавкала.

Від цього тріскучого неприємного звуку Джессі зіщулилася, — якби могла, то і вуха прикрила б, — і собака відчув у кімнаті ще одну зміну. Щось змінилося в запаху суки-господаря. Її альфа-запах вигасав, хоч був новий і свіжий, і собака почав відчувати, що удар, який упав йому на плечі, не означає, що за ним будуть наступні. Та й узагалі, той перший удар був радше несподіваний, ніж болючий. Пес нерішуче ступив до руки, яку був відпустив… до пречудових соковитих пахощів суміші крові і м’яса. Рухаючись, він уважно спостерігав за сукою-господарем. Його первинна оцінка суки-господаря як чи то безпечної, чи то безпорадної, чи одне й інше виявилася помилковою. Потрібно бути дуже обережним.

Джессі лежала на ліжку, слабко помічаючи пульсацію в плечах, чіткіше — що горло тепер болить по-справжньому, а найбільше з усього помічаючи, що навіть після того, як у дію пішла попільничка, собака досі тут. У передчасному гарячому пориві тріумфу те, що він утече, здавалося неминучим, але якимсь чином собака стоїть на своєму. І навіть гірше, він знову наближається. Обережно й насто­рожено, так, але наближається. Джессі відчула, як десь усередині сіпається зелений мішечок з отрутою — гіркою й мерзенною, наче болиголов. Боялася, якщо мішечок розірветься, то вона захлинеться власною озлобленою люттю.

— Геть звідси, шавко, — сказала вона псові хрипким голосом, що вже почав кришитися по краях. — Геть звідси, бо я тебе вб’ю. Не знаю як, але, Богом клянуся, вб’ю.

Собака знов зупинився, спостерігаючи за нею страшенно нервовими очима.

— Правильно, ти краще мене слухай, — сказала Джессі. — Краще слухай, бо я серйозно. Я все кажу серйозно. — Тоді голос знову піднявся до крику, хоча подекуди знекровлювався до шепоту, замикаючись через перенапруження. — Я тебе вб’ю, серйозно, клянуся, що вб’ю, ТОМУ ГЕТЬ ЗВІДСИ!

Собака, що колись був Принцом маленької Кетрін Сатлін, переводив погляд із суки-господаря на м’ясо, з м’яса на суку-господаря, тоді на м’ясо. Він дійшов до рішення, яке батько Кетрін назвав би компромісом. Собака схилився вперед, закотивши очі вгору, щоб водночас уважно спостерігати за Джессі, і вкусив відірваний шмат сухожилля, жиру й хрящів, що колись був правим біцепсом Джералда Берлінґейма. З гарчанням смикнув назад. Джералдова права рука піднялася, в’ялі пальці ніби вказували крізь східне вікно на «мерседес» на доріжці.

— Досить! — вереснула Джессі. Зранений голос тепер частіше зривався на вищі регістри, на яких крики перетворювалися на придихний фальцетний шепіт. — Тобі мало? Лиши його!

Дворняга не зважав. Він гарячково заметляв головою, як уже часто робив, бавлячись із Кеті Сатлін у перетягування якоюсь зі своїх гумових іграшок. Проте це була не гра. З натруджених щелеп собаки злітали грудки піни, поки він здирав м’ясо просто з кістки. Джералдова доглянута долоня шалено хилиталася в повітрі. Тепер він скидався на диригента, що закликає музикантів підхопити його темп.

Джессі знову почула той глухий звук прокашлювання й раптом зрозуміла, що зараз виблює.

«Ні, Джессі! — То був голос Рут, дуже стривожений. — Ні, у жодному разі! Той запах може привести його до тебе… привабити до тебе!»

Обличчя Джессі скривилося в напруженій гримасі, вона силкувалася взяти під контроль клубок у горлі. Знову пролунав рваний звук, і вона побачила собаку лише мигцем — передні лапи міцно впиралися в підлогу, і здавалося, він тримає в зубах край широкої темної смуги з гуми кольору прокладки від слоїка «Болл», — перш ніж знову заплющила очі. Джессі спробувала затулити обличчя долонями, через паніку тимчасово забуваючи, що прикута. Брязнувши ланцюгами, долоні спинилися як мінімум фути за два одна від одної. Джессі застогнала. То був звук, що виходив за межі відчаю прямо в безнадію. Звук поразки.

Вона знову почула той мокрий сопливий розрив. Він завершився ще одним цмоканням, наче від гучного й радісного поцілунку. Очей Джессі не розплющувала.

Собака почав задкувати до вхідних дверей, не відриваючи погляду від суки-господаря на ліжку. У щелепах висів великий лискучий шмат Джералда Берлінґейма. Якщо господиня на ліжку збирається відібрати цей смаколик, їй доведеться діяти негайно. Собака не міг мислити — принаймні так, як люди розуміють це слово, — але складна мережа інстинктів слугувала дієвою альтернативою мисленню, і пес розумів: те, що він учинив — і вчинить далі, — запускає певне прокляття. Але він уже довгий час голодний. Його залишив у лісах чоловік, що поїхав геть, насвистуючи мелодію з «Народженої вільною», і тепер він вмирає з голоду. Якщо сука-господар спробує зараз відібрати в нього їжу, він боротиметься.

Пес іще раз востаннє зиркнув на неї, побачив, що сука-господар не збирається злазити з ліжка, і обернувся. Він поніс м’ясо до входу й опустив, міцно втримуючи його лапами. Подув вітер, спочатку прочинив двері, тоді грюкнув ними. Собака швидко глипнув у тому напрямку й своїм собачим не зовсім мисленням упевнився, що може прочинити двері мордою і швидко втекти, якщо виникне потреба. Подбавши про цей останній пункт, він узявся їсти.

9

Потяг виблювати минав повільно, проте таки минув. Джессі лежала на спині, міцно зімкнувши очі, і починала вже по-справжньому відчувати болючу пульсацію в плечах. Вона підходила повільними перистальтичними хвилями, і Джессі з відчаєм припускала, що це лише початок.

«Я хочу заснути», — подумала вона.

То знову був дитячий голос. Тепер шокований і переляканий. Його зовсім не цікавить логіка, він не терпить жодних «можу» чи «не можу».

«Я майже заснула, коли прийшов той поганий пес, і все, чого я тепер хочу, — заснути».

Джессі всім серцем співчувала цьому голосу. Єдина проблема, що вона більше не відчувала сонливості. Вона щойно спостерігала, як собака відриває шматок тіла її чоловіка,