Стівен Кінг - Джералдова гра, Стівен Кінг

— Припини… ну будь ласка, можеш припинити?

Собака не звертав уваги. Колись він сидів і просив недоїдки зі столу, і тоді його очі наче сміялись, весь писок ніби всміхався, але ті дні, як і його колишнє ім’я, давно минули й забулися. Тепер є тепер, і все є так, як є. У виживанні немає місця для ввічливості й виправдовування. Він не їв уже два дні, тут є харч, і хоча тут є й господиня, яка не хоче, щоб він цей харч брав собі (дні, коли господарі сміялися, гладили його по голові, називали «ГАРНИМ ПСОМ» і частували за невеличкий репертуар трюків, давно минули), ступні в неї маленькі й м’які, а не тверді й болючі, а в голосі чується безсилля.

Гарчання колишнього Принца перетворилися на приглушені хекання від зусиль, і Джессі дивилася, як разом із Джералдовою стопою почала витанцьовувати й решта тіла, спершу просто смикаючись із боку в бік, а тоді по-справжньому ковзаючи, так, наче він цілком пройнявся ґрувом, хоч і мертвий.

«Давай, Диско-Джералде! — стукнула Джессі в голову шалена думка. — Забий на “курча” й “шеґ” — ушквар “песика”[28]!»

Якби на долівці досі лежав килим, собака б Джералда не посунув, але Джессі була домовилася, щоб підлогу навоскували за тиждень після Дня праці. Білл Данн, їхній доглядач, впустив людей із «Чистоти дому від Скіпа», і ті добряче попрацювали. Вони хотіли, щоб паньматка схвально оцінила їхню роботу, коли наступного разу буде тут, тож залишили килим скрученим у комірчині в коридорі. Тому, коли приблуда потяг Диско-Джералда по глянсуватій підлозі, той рухався майже так само легко, як Джон Траволта в «Лихоманці суботнього вечора». Єдиною справжньою проблемою для собаки було зберігати власну опору. Довгі брудні кігті допомагали в цьому, заглиблюючись у глянцевий віск і карбуючи в ньому короткі зазублені значки, поки тварина задкувала, до самих ясен зануривши зуби в Джералдову пухку руку.

«Знаєте, я цього насправді не бачу. Це не насправді. Зовсім нещодавно ми слухали “Рейнмейкерз”, і Джералд іще знизив гучність і сказав, що планує цієї суботи з’їздити в Ороно на футбол. Мейнський університет проти Бенґорського. Я пам’ятаю, як він почухав мочку правого вуха, поки говорив. То як же він може тепер лежати мертвим, а пес — за руку тягти його по підлозі спальні?»

Джералдів удовиний мис був весь розпелеханий, — імовірно, через те що собака злизував з нього кров, — але окуляри залишалися на місці. Джессі бачила його напіврозплющені скляні очі, що з розпухлих очниць зорили на сонячні зайчики на стелі, які ставали дедалі тьмянішими. Обличчя залишалося маскою з огидних червоних і фіолетових плямок, наче навіть сама смерть не змогла втихомирити гнів від несподіваної й капризної (чи вважав він свою дружину капризною? Звичайно!) зміни настрою Джессі.

— Відпусти його, — сказала вона собаці, проте її голос тепер був сумирний, печальний і безсилий.

Собака не звернув майже жодної уваги і не думав зупинятися. Він просто продовжив тягти річ із розбурханим вдовиним мисом і плямистою шкірою. Та річ більше не виглядала як Диско-Джералд — узагалі. Тепер це був просто Мертвий Джералд, що ковзає по підлозі спальні, і в його млявий біцепс занурені собачі зуби.

У пса над мордою звисав обтріпаний шматок шкіри. Джессі спробувала переконати себе, що це схоже на шпалери, але шпалери — принаймні наскільки вона знала — зазвичай не мають родимок і шрамів від вакцинації. Тепер на виду з’явився Джералдів рожевий м’ясистий живіт, позначений лише дірочкою від дрібнокаліберної кулі — пупком. Пеніс обвис і погойдувався у своєму кубельці чорного лобкового волосся. Сідниці шурхотіли по підлозі з твердого дерева з огидною, позбавленою тертя легкістю.

Зненацька задушливу атмосферу жаху розірвав спис злості, що сяйнув у неї в голові яскравим спалахом, наче удар блискавиці. Джессі не просто прийняла цю нову емоцію, а навіть привітала її. Лють, мабуть, не допоможе їй вибратися з цієї кошмарної ситуації, але вона відчула, що ця емоція може слугувати антидотом для дедалі сильнішого відчуття шокової нереальності.

— От мразь, — промовила вона тихим тремтячим голосом. — Боягузлива паршива мразь.

Хоча Джессі й не мала змоги дотягтися до чого-небудь на полиці з Джералдового боку, вона виявила, що, викручуючи лівий зап’ясток усередині наручника так, щоб долоня вказувала тильним боком над плечем, може пройтися пальцями по короткому відтинку полиці зі свого боку. Джессі не могла настільки сильно повернути голову, щоб побачити, чого торкається, — ті речі лежали одразу за розмитою точкою, яку називають периферичним зором, — але це й не важило. Вона добре розуміла, що там. Джессі стукала пальцями в різні боки, легенько обмацуючи пучками тюбики з косметикою, деякі відштовхуючи назад, а деякі скидаючи з полиці. Кілька останніх приземлилися на покривало, інші відбилися від ліжка та її лівого стегна й упали на підлогу. Ніщо з того не було навіть близько тим, що вона шукала. Пальці зімкнулися на баночці крему для обличчя «Нівеа», і на мить Джессі подумала, що цього вистачить, але то була лише невеличка баночка з пробником, замала, щоб завдати шкоди собаці, навіть якби була скляна, а не пластмасова. Джессі опустила її на полицю й продов­жила сліпий пошук.

Максимально витягнувши пальці, Джессі наштовхнулася на круглий край якогось скляного предмета, поки що найбільшого з тих, яких вона встигла торкнутися. Якусь мить Джессі не могла згадати, що це, а тоді дійшло. Кухоль на стіні був одним із сувенірів Джералдового періоду «Альфа-Гімня-Ро», а зараз вона торкається іншого. Це попільничка, і єдина причина, чому Джессі не одразу зрозу­мі­ла, що це, полягала в тому, що ця річ належала Дже­ралдовому боку полиці, біля склянки з водою з льодом. Хтось — мабуть, місіс Дал, прибиральниця, а може, й сам Джералд — пересунув її на бік Джессі, мабуть, протираючи полицю або щоб звільнити місце для чогось іншого. Причина не важила. Попільничка тут, і наразі цього достатньо.

Джессі стиснула пальці на круглому краю, намацавши дві заглибинки — для паркування цигарок. Вона обхопила попільницю, потягла руку якомога далі назад, а тоді смикнула нею вперед. Їй пощастило, тож вона опустила зап’ясток одразу, як ланцюг наручників різко застопорив інерцію ходу, наче висококласний пітчер, що подає кручений м’яч. Усе це було на чистому імпульсі, снаряд, який вона шукала й знайшла, полетів ще до того, як Джессі встигла запевнити себе в невдачі кидка, обдумавши ймовірність того, що жінка, яка після дворічного курсу з фізкультури в коледжі отримала D за стрільбу з лука вільним стилем, реально може поцілити в собаку попільницею, особливо якщо собака на відстані п’ятнадцяти футів, а рука, що кидає, прикута до стовпчика ліжка.

Та вона таки поцілила. Попільничка в польоті один раз перевернулася, на мент продемонструвавши гасло «Альфа-Гамма-Ро». Джессі зі свого місця прочитати його не змогла, проте й не потребувала цього. Там навколо факела викарбувано латинські слова, що означають служіння, ріст і сміливість. Попільничка вже переверталася вдруге, але не встигла, оскільки врізалася в напружені й кістляві собачі плечі.

Пес дзявкнув від подиву й болю, і Джессі відчула мить жорстокого примітивного тріумфу. Рот роззявився у виразі, що здавався усмішкою, але виглядав як вереск. Вона несамовито завила, вигинаючи дугою спину й випрямляючи ноги. Біль у плечах знову забувся, хоча