Сергій Карюк - Кременецький звір

— Я пробачаю тобі цей гріх, сину мій, — настоятель не дуже люб’язно усміхнувся кутиками рота й кивнув Голоті, даючи знак, що аудієнція закінчена. Той не примусив себе чекати, вклонився й вийшов із келії. На порозі Голота ще раз здивовано струснув плечима й пішов собі до монастирської брами.

Розділ 9

У якому вечір складається прекрасно, а от ранок — не дуже

Вогонь свічки тремтів від вітру, то пригинаючись, то знову випрямляючись. Він був тут єдиним джерелом світла на багато миль, але самовпевнено не боявся розрізати спалахами віковічну пітьму. З темряви на нахабу, не моргаючи, дивилися очі. Істота не відривала погляду від вогника, що танцював свою вигадливу сарабанду. Під поривами протягу він ніяк не хотів гаснути, чіплявся за життя з настирливістю приреченого. Врешті з мороку виринула лапа з химерно загнутими пазурами. Якусь мить тіні стрибали на кігтях, а тоді вони повільно розчавили вогник, і пітьма перемогла остаточно.

***

Голота вийшов за кам’яні мури василіянського монастиря, огледівся й неспіхом покрокував через ринок на Вишневецьку, де стояв пишний бароковий палац Сангушків. Проходячи через вир майдану, він насилу відбився від торговця ґудзиками, посварився із селянином, який пхав йому до кишені бублики, та навіщось купив собі кварту ліщини та різнокольорового паска з вовни. Ті пара мідяків, що дав йому Мнішек, майже закінчилися. Та Голота не зважав, натомість безтурботно заглядався на красивих міщаночок у широких спідницях, червоних, зелених і жовтих сап’янцях та візерунчастих очіпках, насунутих аж на брови. У відповідь отримував блискавичні постріли карих та чорних очей, і кожен такий погляд змушував хвилюватися ліценціатове серце.

Стояв чудовий день, і Голота, що задоволено мружився від яскравого сонця, почувався королевичем. Черговій красуні, що йшла назустріч, він, ґречно вклонившись, подарував паска. Отримавши взамін здивовану усмішку, він задоволено вишкірився у відповідь і провів поглядом струнку фігуру, що граційно попливла вулицею. Голота, нарешті відчувши себе справді живим, насолоджувався кожною миттю. Закидав до рота горіх за горіхом, ще й запив їх кухлем пива, що націдив йому з барильця купець-вірменин. Закинувши останню ліщинину до рота, Голота втер губи, підняв голову й побачив мармурові колони будинку кременецького старости.

— Що треба? — не надто ввічливо випнув щелепу слуга у перуці, білих рукавичках та лівреї. Він завше відганяв від ґанку різних пройдисвітів і тепер вийшов надвір до дивного чолов’яги, який стовбичив перед палацом і крутив головою на всі боки.

— Мені призначив зустріч пан Мнішек, — Голота вже звик до того, що його мармиза не надто радувала слуг, тому не звернув жодної уваги на нахабу.

— Зачекайте хвилинку, — потеплішав голос лакея. Слуга швидко повернувся на підборах і зник в череві палацу. Повернувся він значно швидше, ніж сказав, і тепер усім своїм виглядом виражав концентровану догідливість.

— Прошу пана, пан Міхал чекає на вас, — низько вклонився слуга Голоті.

— Я не пан, шановний, лише ліценціат, — проказав Голота до слуги, який почав дратувати його своїм хитанням між зневажливістю та послужливістю, та той лише нижче нахилив голову.

Якийсь час Голота тюпав за ним напівтемними сходами і світлими галереями до крила, де мешкав молодий пан, аж поки перед ним різким рухом не відчинили великі двері. Ліценціат ступив до залитої тьмяним зимовим сонцем просторої зали.

— Ліценціат Голота до ясновельможного пана Мнішека!

Мнішек саме писав щось за масивним дубовим столом, однак рвучко підхопився назустріч Голоті.

— О, добродію, що має надзвичайну місію врятувати мене від нудьги, проходьте, прошу. Вина, пива?

— О ні, дякую, пане, — заперечив Голота, хоча відчув справді пекельну жагу — тільки-но випита кварта пива лише роздражнила його. — Граю без цих помічників. Вони налаштовують мої думки зовсім в інший бік.

— Дивно, у цій місцині зі мною ще на тверезу голову не грали, — засміявся Мнішек. — Знаєте, Голото, аби знайти партнера й зіграти бодай партію, я застосовую тактику несподіваного наскоку. На якомусь балу або прийомі я довго не розпинаюся, а відразу запрошую до кабінету. Зазвичай, тутешні шляхтичі йдуть, думаючи, що ми вип’ємо трохи або ж гратимемо в якийсь ломбер, а коли розуміють, що до чого, ухилятися запізно. Але, скажу вам, грати з ними — невелика втіха, часто вони настільки набрані, що не можуть розрізнити слона від ферзя. Прошу вас.

Вони сіли до столика, де стояли багато оздоблені селенусівські шахи[25] з високими, на тонких ніжках, фігурами. Голота зачаровано огледів дошку, де рядами вишикувалися стрункі пішаки, вичурні слони, майстерно вирізьблені коні, королі та ферзі, що вартували справжнього багатства.

— Прекрасна робота, пане Міхале, — проказав він, намилувавшись фігурами.

— Дякую, пане Голото. Як ви думаєте, де їх зробили? — явно задоволений похвалою, запитав Мнішек.

— Аусбург? Мюнхен? Відень?

— Ні, шановний. Львів. Я знайшов там просто геніального майстра. Я не перебільшую, повірте. Це львівський Мікеланджело або ж Леонардо. У нього просто золоті руки.

— Ви мене здивували. Я вже вдруге чую про якогось надзвичайного майстра зі Львова, — Голота згадав про картину отця Бернарда.

— Я й сам здивувався, повірте мені. Я об’їхав всю Європу... Але не будемо про подорожі — то надто довга розмова. Ну що, почнімо?

— З великим задоволенням.

Мнішек упевнено розпочав те, що вже скоро набуло обрисів королівського гамбіту. Ще за кілька хвилин Голота зрозумів: молодий магнат приготував йому пастку, в яку, ймовірно, радо кидалися всі, хто не знав підводних каменів такого дебюту. Голота ж знав, тож швидко втихомирив гарячу голову аристократа. Уже за годину той, нервово покусуючи губи, спостерігав за агонією свого ферзя, а за кільканадцять хвилин нервовим рухом перекинув власного короля, визнаючи поразку.

— Ліценціате, це була найкраща партія за останні кілька років! — захоплено вигукнув переможений магнат.

— І вам дякую. Справді, пане Міхале, ви дуже цікавий супротивник. Філідор таки навчив вас.

— Не тільки Філідор, я вчився і в Італії, і у Франції. Але, судячи з усього, був не надто добрим учнем, ви розбили мене як Ганнібал римлян — повністю і безповоротно.

— Сумнівний комплімент, пане Міхале. Якщо мені не зраджує пам’ять, той Ганнібал врешті-решт погано закінчив. Тож, я розумію, що ви прагнете реваншу?

— Безперечно. Моя впевненість у своїх уміннях неабияк похитнулася, а я плекав її у поєдинках по всій Європі.

— Ви