Сергій Карюк - Кременецький звір

— Років з чотирнадцяти не сиджу на місці, люблю дорогу, — відказав Мнішек, дивлячись у вікно. — Ми з Хохриттером, Міреком-камердинером та ще двома-трьома слугами за ці роки побували, мабуть, усюди.

— Як вас затягли сюди?

Мнішек ніби прокинувся від сну і здивовано подивився на Голоту.

— Сюди?

— У цю глушину, — відказав Голота.

— То все моя матінка, — усміхнувся молодий граф. — Звеліла побувати в цих наших володіннях, подивитися, чи все гаразд. У нас тут справжній скандал — колишній управитель украв досить велику суму й утік з полюбовницею у Валахію. Тож тепер треба оцінити розміри збитків і перевірити роботу нового управителя, може, і він накинув оком на якусь тутешню красуню.

— І в якому стані ви застали ваші маєтки? У руїнах?

— Дивина, але все було прекрасно. Чолов’яга, що втік, до свого несподіваного кохання був однак гарним економом. Тож мені довелося когось позбутися, когось прийняти, але досить швидко тут стало нічого робити. Тільки пиячити й програвати в ломбер статки...

— Зате у вас тут таємничі смерті, зникнення, розмови про вовкулаку...

— Так, у міщан справжня істерія. Слуги з настанням темряви навіть із будинків не потикаються. Але я думаю, усі таємничі смерті і зникнення — то справа рук звичайних розбійників, яких Сангушко знайде і повісить уже найближчим часом. Тож нічого цікавого. Але повернімося до вас. Як ви опинились у цих краях і, що найцікавіше, на дибі?

— То ще нічого, — засміявся Голота, — один із моїх прадідів, розповідала моя тітонька, завершив своє бурхливе життя підвішеним за ребро, слугуючи мішенню для лучників. Я і близько не підійшов до того героя.

— Справді, але з вашим довгим язиком у вас ще є безліч часу і можливостей, — уколов Мнішек.

— І з моєю цікавістю. Довгий язик і цікавість — то моє прокляття, — зітхнув Голота. — Але тоді я постраждав за дрібницю. Знаєте, пане Міхале, я бував тут раніше, але зараз увесь Кременець наче потроху скаженіє. Хапати людину посеред вулиці, хай навіть у подертому плащі й трохи нетверезого, тягти до катівні — це вже занадто.

— Згоден з вами. То все Юзеф. І його дід, і батько бувало захоплювалися, але Юзеф переплюнув обох. Ви ж бачили, як я визволяв свого орендаря. А бідолаху катували лише через те, що його сусідка розповіла дурнувату історію, що він ніби напоїв її зіллям і зачарував! Уявляєте?! Це так вона пояснювала, чому закохалася у бідолаху Бергхольця по самі вуха. Так, що аж стрибала на нього при живому чоловікові.

— А все тому, що саме магією легко можна виправдати все на світі, чи не так? — широко усміхнувся Голота. — То як, ще партію?

— Авжеж. І не забудьте: завтра зранку я знову чекаю на вас, — усміхнувся Мнішек.

***

З будинку старости Голота вийшов уже тоді, коли на місто насунулися сутінки. Від безхмарного дня не лишилося й сліду — небом пливли свинцеві хмари. Зіщулившись під вітром, що саме шугнув з гір, Голота побрів собі вулицею. За спиною залишився вже порожній майдан ринку, Голота вийшов на Широку, а тоді звернув у провулок. Скрипучі сходи будинку Карася відразу оголосили про його візит. Гість гучно забарабанив у двері, а наступної миті вже потопав у ведмедикуватих обіймах старого товариша.

— Голото, тварюко ти дурна, — проказав басом величезний торговець.

— І я радий тебе бачити, Карасю.

— Ти знаєш, що ти — щасливий сучий син?!

— Знаю, Карасю, знаю. Та цього разу я дивом вистрибнув з самого пекла. Повір.

— Пекла? — перепитав Карась, тримаючи Голоту за плече і дивлячись йому в очі.

— Я тисячі разів проклинав себе за те, що не послухався, друже. Але ж ти сам знаєш, наперсток вина може наробити горя.

— Знаю. Вірю. І пропоную трохи розвіяти твої печалі.

За годину товариші простували Широкою, обійнявши один одного за плечі. Вони щойно вийшли з шинку Герцля й прямували в «Під срібною короною» Рудого Мілека, перед цим побувавши в «Королівському олені», «Під брамою» й «Турі». У кожному з шинків вони випивали келих-два, кидали щось до рота та рухалися далі.

— Голото, поглянь, поглянь угору, — закричав Карась, тикаючи пальцем.

Голота подивився на порожній балкон на другому поверсі кам’яниці. Здивовано глипнув на Карася, який так і стояв, задерши голову. Той підняв пальця догори, пропонуючи чекати.

— Дивись!

Голота задер підборіддя і цього разу почув п’яні крики, брязкотіння розбитого посуду і лайку. За мить двері, що вели на балкон, розчахнулися, звідти вискочив вусань з осоловілими очима. Прогарчавши комусь прокляття, він підійшов до балясин, переліз через них і стрибнув з верхотури. Тіло гупнуло об землю поруч із Голотою. Той з відкритим ротом дивився на непорушного самогубцю. Та вже за секунду стрибун заворушився, підвівся і без поспіху, підтягуючи ногу, підійшов до гурту своїх товаришів, які чекали неподалік у кущах. Самогубцю піднесли чарку, яку він із задоволенням перехилив.

— Бачив!? Шимон-стрибун! — весело загиготів Карась. — У нас тут свої акробати і власний цирк. Жінка Шимона замикає двері, то ж він виходить так. Уже, може, й сотню разів стрибав — і хоч би що! Каже, коли душа хоче випити, ангели оберігають тіло, — загиготів Карась.

— Колись йому не пощастить.

— Колись усім нам не пощастить, Голото! — вони разом дивилися на Шимона, який устиг випити чарок зо три, коли з будинку випливла дружина стрибуна. Величезна, як гора, вона підійшла до худенького Шимона ззаду, схопила його під пахву і подрейфувала назад у свою гавань під оглушливий регіт усієї вулиці. Карась і Голота також залилися сміхом. Не в змозі вже реготати, вони лише судомно гикали, розмазуючи сльози по п’яних мармизах.

У черговому шинку товариші продовжували реготати, сипати жартами та горлати пісні. Але весь час кидали один на одного насторожені погляди. Настав час гри, яку вони колись і вигадали. Ідея її, на диво, проста: хто перший впадає у безпам’ятство або ж згадує про необхідність шукати панянок, той програв і платить за все. Такі прогулянки на витривалість Голота й Карась називали «аусбурзьким походом», можливо, тому, що вперше таку гулянку вони влаштували саме там.

— Теє, — ледь ворушачи язиком промовив Голота. Здавалося, його голова приторочена до вудилища — так вона ходила вгору й униз. —