Сергій Карюк - Кременецький звір

— Вірю, вірю, метре. Це ви ще в Києві не були. Там можна стати магістром за половину свині, — засміявся Голота. — Але я також згадую про свою alma mater, як про другий отчий дім.

— О, мій друже. У мене було багато чого згадати. І добре, і погане. Он коли я лиш приїхав... Що тільки не вигадували, аби познущатися з новаків. Деяким з нас довелося полоскати рота сечею, яку набирали у вбиральні, нас, новачків, гуртом били, стригли тупими ножицями... Болонья зустріла вас так само?

— Гірше, пане Хохриттере, куди гірше. Але все швидко вирішилося...

— Як саме? — зацікавлено запитав Хохриттер.

— Якщо не заглиблюватися в історію, скажу лиш, що я тиждень не міг встати з ліжка, а моїх «друзів» довелося латати місцевим цирульникам та хірургам. Однак після ніхто вже не згадував, що я новачок...

— Ех, молодість, молодість, — згадував далі Хохриттер. — Усі ті веселі бенкети, коли ми наїдались у шинках, а тоді тікали; кохання, зітхання, серенади під вікнами; бійки, бурхливі примирення. А наш веселий апельсиновий карнавал, ви були на нашому карнавалі? — аж закричав він до Голоти. — Коли водночас у місті вибухає справжня апельсинова війна, і вся площа Богоматері вкривається роздавленими соковитими плодами, які кидають одне в одного і старі, і малі...

— Я бачу, ви й досі згадуєте... Та ще й так поетично...

— Аякже, це ж найкращі роки мого життя! Я був сповнений надій, подібно міху молодого вина!

— А я от чомусь найкраще пам’ятаю нашого старезного Ронкалью, що був такий древній, що обмочився прямо на кафедрі, — засміявся Голота. — А ще знаменитий вислів Лютера[22]... — ліценціат прочистив горлянку і пафосно продекламував басом: — «Краще хлопчиків із християн відправляти прямо в пащу пекла, аніж в університет. Сатана від початку світу не вигадав нічого більш сильного, ніж вищі школи». І я скажу так, магістр був дуже близький до істини, що стосується Болонського університету.

— Так-так, мій брате студіозусе, було усіляке. Але ж це лише додавало перцю в наше тодішнє життя, — стукнув палицею об землю Хохриттер. — Та й усе одно кращого дня, коли дзвони церкви святого Ферміна дзеленчали, як навіжені, а я в червоній мантії під звуки скрипок, гобоїв і труб ішов отримувати свій золотий перстень доктора, не було в моєму житті.

Згадуючи, Хохриттер схвильовано замовк. А тоді витер почервонілі від сліз очі й усміхнувся до Голоти.

— Але годі про минуле. Ходімо, мій друже, подивимося, як там ваша спина, — Хохриттер поплескав по плечу Голоту, той важко піднявся, і вони разом, видихаючи пару морозного повітря, попростували стежкою до келії.

***

Настоятель саме збирався на літургію, коли, ввічливо постукавши об одвірок, Голота показався на порозі його оселі. Глухуватий отець Бернард гостя не почув, далі займався своїми справами, тож ліценціат устиг пробігтись очима по його житлу, яке вже мигцем бачив. Абат мешкав у простому і, на думку Голоти, аж надміру аскетичному дерев’яному будиночку, який прикрашала хіба картина страждань святого Еразма. Щоправда, «прикрашала» — то було слово трохи недоречне. На картині було зображено, як святого повільно вбивали вигадливі кати, вимотуючи нутрощі з живота за допомогою лебідки.

«Миле й красиве видовище, яке переслідує мене вже не перший рік», — подумав Голота, адже в Болоньї, де у величному Сан — Джакомо Мажоре[23]зберігають рештки святого Еразма, зображення його страждань висіли чи не в кожному будинку. Та ця копія знаменитого голландця Боутса була якась дивна, явно місцевого криворукого виробництва, тож ліценціат посунувся, аби розгледіти її ближче. Однак не встиг.

— О, це ви. Як почуваєтесь, ліценціате? — нарешті почувши, що хтось ворушиться в нього за спиною, повернувся чернець.

— Дивитеся на мого Еразма? Це мені зробив один майстер зі Львова. Ця копія з «Мук святого Еразма» Дірка Боутса[24] Старшого куди краща оригіналу, повірте. Лише вона показує й минуле, і теперішнє, — проказав Бернард, здивувавши Голоту своєю обізнаністю. — Дуже зараз, у цей неспокійний час, доречна картина, ліценціате. Нагадує мені нещасну нашу отчизну, яку роздирають на шматки, — очі ігумена несподівано блиснули. Та він заспокоївся й знову запитав: — То як ви, шановний?

— Уже краще, високопреподобний отче. Вашими молитвами. — Голота втупив очі в підлогу, всім свої єством демонструючи вдячність.

— Як лікування? Скажу відверто, після того, як я побачив вашу пошматовану спину, не зміг спати вночі.

— Ви знаєте, я й сам не міг. Але ліки шановного Хохриттера та догляд брата Селестина творять дива, високопреподобний отче.

— Радий це чути. Але, я бачу, ви щось ще хотіли, ліценціате? Кажіть швидше, бо я можу питати й питати. Я цікавий — це мій найбільший гріх. Не хочу вас утомлювати.

— Я домовився з паном Міхалом, вашим небожем, зустрітися сьогодні — розіграти одну-дві партії в шахи. Маємо порівняти школу Філідора та мого вчителя пана Легаля і з’ясувати, хто ж кращий. Чи можете ви підказати, де його знайти...

— Це легко, юний друже. Мій небіж гостює у старости Сангушка. Будинок на Вишневецькій, тож ідіть прямо туди. Дім старости вам кожний покаже.

— Дякую, високопреподобний отче. Я вже навіть був там. І маю одне дивне питання, якщо ваша ласка.

— Слухаю, — нахилив вухо до Голоти настоятель.

— Як ви ставитеся до отих розповідей про вовкулаку? Я чого питаю, бо ваші підопічні вже навіть мене втомили історіями про кровожеру, хоч я й люблю страшні оповідки.

Настоятель посовав кущуватими сивими бровами і на мить завмер, вирячивши очі. Він кілька митей жував беззубими яснами й урешті наважився порушити запалу тишу.

— Не люблю тих патякань, — зізнався він. — Сину мій, то звичайні казки, якими люблять тішити себе простолюдини. Особливо тутешні. Тут, на Волині, у них надзвичайно яскрава уява. Тож менше пліткуй і намагайся відкрити своє серце Богу. Йому ти маєш дякувати за своє спасіння, — не надто доброзичливо закінчив отець настоятель.

— Вибачте, високопреподобний отче. Я знаю, що цікавість моя — то мій найбільший гріх, та нічого не можу з тим зробити, — повторив Голота слова настоятеля.

«Так-так-так, казки-казками, а старигань усе ж завів собі охоронця. Боїться таки. Видно, навіть настоятель не так уже й презирливо ставиться до чуток, як хоче показати. Вони всі тут схиблені на цій