Еміліос Солому - Щоденник однієї зради, Еміліос Солому

наче якогось небезпечного злочинця?! Наступного дня гвинтокрил губернатора забрав усі коробки й у супроводі представника археологічної служби взяв курс на Німеччину, де була спеціалізована лабораторія.

16

Зранку про знахідку на Куфонисі вже сурмили всі медіа. Новини про людські останки та загадкове вбивство в доісторичному поселенні передавалося міжнародними інформаційними агенціями й облетіло весь світ. Через це директор Управління не забарився виступити із заявою й миготів раз у раз з екранів телевізорів у модному піджаку з шовковою хустинкою в кишені та прилизаним бріоліном волоссям. Дукареліса згадували в кожному повідомленні, та Марія Дукарелі сиділа наче на голках. Вона не могла збагнути дивну поведінку чоловіка. Чому він не поділився такою важливою новиною насамперед з нею? Чому про це вона довідується з телевізора? Як не крути, почувала вона себе п’ятим колесом у возі. Дукареліс не спілкувався з нею більше тижня.

Так, Марія дуже приблизно уявляла внутрішній світ свого чоловіка, не знала, що коїться в глибині його душі. Лише жіноча інтуїція могла дати поживу для підозр. Її колеги, його друзі неспинно надзвонювали, хоча в неї було повно роботи. Її вітали. «Вітаєте з чим?..» Вони все бачили в новинах; Йоргос має відчувати, що його мрії нарешті здійснилися, а вона має пишатися таким чоловіком!

А вона відчувала себе зрадженою. Саме Марія знала, що насправді він пережив, відчувала на власній шкурі його біль, зневіру, роздратування через неможливість знайти вихід, у яких він жив останні роки. Вона завжди була поруч, намагалася допомогти йому, підтримувала його. Була надійною гаванню, тоді як усе інше: інтриги й плітки в університеті, глухі кути та відкочування назад у справі дозволів на проведення розкопок, — видавалися каламутним пейзажом у тумані.

Вона начаклувала телефон сільради Куфонисі. Кілька разів спробувала набрати, нарешті їй поталанило. Відповів якійсь старечий голос.

— Кого-кого?

Зв’язок був препаскудний, таке враження, що вона дзвонила з іншого кінця світу.

— Кого? Дукареліса? Археолога?

Потім запала тиша, наче голос питав ще когось.

— Зараз він на розкопках. Хто його питає? Дружина? Спробуйте по обіді.

— Дякую! Бувайте здорові!

— До побачення!

Наступні два дні вона марно намагалася на нього втрапити. Весь день ходила насуплена як хмара, вибухала через дрібниці, але переконала себе зберігати рівновагу й не зриватися на ньому. Вона відчувала, що між ними щось не ладиться з того часу, як він приїхав на побувку з Куфонисі, і як він поїхав назад, наче за ним хтось женеться. Вона склала в голові картинку, доки слухала гудки в слухавці, і зрозуміла, що отакі, значить, справи...

В Атенах стояла страшна спека, аж асфальт плавився. І навіть з настанням вечора не приходила жадана прохолода. Над бетоном висіло розпечене марево й усе місто нагадувало парник. У пам’яті спливли ті дні, коли чоловік метався по квартирі, наче ув’язнений у клітці й постійно вибігав до кіоска за пивом. І це — Дукареліс, який все життя тим пивом гидував!

— Що відбувається? — одного разу запитала вона в нього.

— Нічого... — відрізав той, а потім додав із сумнівом у голосі. — Чому тут відбуватися?..

— Таке враження, що тебе щось турбує. Ти ж не п’єш...

— Тобі все здається. Це ж лише дві банки пива в спекотний день! Велике діло... Іноді й попуститися треба.

Він спробував приховати тінь, що майнула в нього по обличчю. Перевів розмову на іншу тему — його улюблена тактика — почав розводитися про історію та археологію, теревенити про шумерів, вавилонян і єгиптян, які зналися на броварстві. «За законами Хаммурапі, право на пивоваріння та обсяги продукту залежали від соціального статусу броваря». Наче дитина!

Марія подумала, може, і вона в чомусь винна, може, слід було раніше звернути увагу на ці дивні вибрики? За десять років шлюбу вони навчилися довіряти одне одному із заплющеними очима. У них усе було, як слід. Навіть можна сказати — вони були щасливим подружжям. Але нині шосте чуття підказувало їй, що фундамент дав тріщину. Ще ніколи до того вони не почувалися такими чужими. Й у цьому її провини точно не було!

— Так...так...Слухаю! — затріщало в слухавці.

Вона уявила собі, як він з винуватим виглядом стоїть в телефонній будці біля сільради на фоні розкопок, волосся трохи відросло, на скронях сивина, неголений і засмаглий. Вона його все ще кохала, тож така картина їй сподобалася. Усі ці роки вона належала йому і тілом, і душею. Не могла уявити собі життя без нього.

— Так, — повторив він, — Маріє, ти мене чуєш?

— Чую...

— Чому телефонуєш? Щось сталося?

— Сталося??? Та нічого не сталося. Таке враження, що на «щось сталося» маєш право виключно ти! — Вона мала намір поводитися врівноважено, але раптово спалахнула. Тембр його голосу, ставлення вивили її остаточно з рівноваги.

— Які права? Маріє, ти про що? Що коїться...

— Досить цих ігор, Йоргосе. Тут всі на вухах стоять через твою знахідку. І, головне, я дізнаюся про неї з ранкових новин! Ти якось не подумав про те, що, може, треба зателефонувати дружині? Я — що? — останнє колесо у возі?

— Емм... тут, на розкопках ми ж з ранку до ночі... і... Хоча, безперечно, твоя правда, але...

— Йоргосе, у тебе хтось є?

— Що????

— Кажу, в тебе є інша жінка?

— Що ти верзеш???

— Хто вона?

— Немає ніякої іншої жінки!

— Тоді чому ти не зателефонував? Я нічого не варта??

І так десять хвилин. Розмова, повна сумнівів і лицемірства, у час, коли острів повільно поглинала нічна імла. З порту долинало рипіння снастей і скиглення вітру, що здіймався надвечір.

Дукареліс почувався винним за брехню, яку почав плести. Він здавався собі боягузом. Він насупився і зблід. Вийшов до води. Став перед хвилями, що пінилися й бігли назад. Дивився на синявий Керос, який тонув у вечорових півтонах. Усе пішло не так, він не хотів іти на узбережжя Фаноса й побачити там Антигону. Хотів лишитися на самоті й подумати.

Розвернувся й пішов до свого помешкання. На шляху, проходячи на площі повз пам’ятник полеглим, він призупинився, щоб прочитати їхні імена. Дивна річ, стільки часу на острові, і от лише зараз він звернув увагу на цей вияв шани жертвам балканських війн і Малоазійської катастрофи. Це була данина, яку острів кров’ю виплатив під час визвольних змагань, що змінили вигляд та історію країни. Думки про героїв, що віддали свої життя, роз’ятрили його смуток. Біля таверни кира Анестиса його