Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

каже: «Що ж, послухаєхмо!» От Магаш і пропонує своє рішення: «Тамиром став — не сперечайся, подарував — назад не забирай». І далі: «Що, коли зробити це правилом, у звичай запровадити? Скільки позовів у нас відпаде!» І що ж? Присутні в домі п’ятнадцять біїв з медалями на шиях, усі, як один, схвалили Магашеву кмітливість. Все це я на власні очі бачив і на власні вуха чув!..

Абай замислено промовив:

— Так, це щось нове, раніше я такого не чув…

— Через те й нове, що це Магаш сам придумав,— засміявся Дармен.— Та ще в яку красиву форму вклав, одразу поета видно… Ну, розповідай далі, Алпеїм.

— Після цього Калі, начебто жартома, кинув докір Магашу: ти, мовляв, наперед вискочив, біля самісіньких вуст моє слово перехопив! Але в жарті цьому були і досада, і ущипливість. «Будеш ти, ягнятку,— каже,— старійшиною роду! Але для того треба дожити до старості, а ти, молодий, старим дорогу перебігаєш!» А Магаш одразу відповів: «Оманою аулу не збереш, зажерливістю слави не наживеш. Чи варто нам про дрібниці сперечатися!» Калі вже замовкнув, але ж навколо баламути сиділи, їм пити-їсти не давай, тільки б потеревенити. От один із біїв, Бури, і взяв Калі на глум: «Колись Калі всім рота затикав, але недарма сказано: «Собака в тілі і лисицю в горах схопить!» Спритно молодий Магаш старого Калі зачепив!» Чи то Калі слова на відповідь не знайшов, чи то захлинувся образою, а тільки Магаш поспішив підтримати старого: «Пусте, Калі-ага! В жарті образи нема, і пліткам заборони нема!» Але тут і Калі опанував себе і ровесника свого бія Бури одним ударом поклав. «Порожню голову,— каже,— дурні очі прикрашають, брудні вуста теревені сиплють. За двадцять днів, що ми тут з тобою перебуваємо, Бури, не чув я й разу від тебе такого слова, яке б дірку зашивало, обірвані краї зв’язувало. Ти для мене сорому хотів, а братик мій, Магаш, з біди мене визволив!» Так він і бія Бури провчив, і себе з скрутного становища визволив, віддавши належне Магашеві.

Розповідь Алпеїма не була пустими лестощами, і батьківське серце Абая знову зраділо. А через кілька днів ще один проїжджий привіз вістку від Магаша. Це був Самарбай-мулла, близька Абаєвій сім’ї людина. Колись хлопчик-, сирота, якого Абай в числі інших прилаштував у міську школу, він перетворився на високого молодика, добре вихованого й освіченого. Хоч він здобув мусульманську освіту, проте добре розумів значення російської культури і надолужував прогаяне безнастанним читанням. Закінчивши медресе, він залишився жити у Магаша, як його названий брат, а протягом останніх років навчав дітей у Великому аулі. Самарбай знав багато Абаєвих віршів, був прекрасним оповідачем, і діти, і дорослі залюбки слухали його, коли він розповідав численні романи, поеми і сказання, які сам чув від Абая. В Арал-Тобе Самарбай-мулла приїхав, щоб побачити Абая і передати йому листа від Магаша.

Айгерім, тільки-но глянувши на чоловіка, зрозуміла, що лист неприємний: папірець тремтів, в його руці, обличчя стало раптом розгубленим і безпорадним; здавалося, що Абай ніяк не може розібрати написаного. Відірвавшись од листа, він злякано подивився на Самарбая, а той сумно похилив голову.

У листі Магаш, нібито між іншим, повідомляв: «Останнім часом я трохи нездужаю. Був у лікаря і тепер чекаю його висновків. Не знаю, що далі робити: залишатись лікуватись у місті чи, може, діставши вказівки лікаря і ліки, повернутися додому?»

Від природи скромний і делікатний, Магаш не кликав Абая у місто, але його пристрасне бажання бачити батька відчувалось у кожному рядку. Абай намагався заспокоїтися, грунтовно все обміркувати, сів навіть чай пити, але не міг перебороти себе. Серце йому калатало, холодний піт зрошував лоб. Абай то підводився і ходив по кімнаті, то сідав, то знову вставав.

«Знову насувається горе. Знову переді мною примара смерті. Єдина радість життя мого, тільки-но почавши квітнути, вже в’яне. Опора стомленого серця, невже вона надломилася? Невже і Магаш, не встигнувши нічого зробити, зникне?»

Абай полохливо зазирав у вічі Самарбаю, коли домашні почали розпитувати його про здоров’я Магаша. Чуйний і стриманий молодик, намагаючись обережно відвернути Абая від похмурих думок, замість прямої відповіді, говорив про те, якої слави зажив Магаш, як його люблять у народі. Але йому так надокучають різними проханнями і справами, що нічого дивного нема в тому, що Магаш дуже втомлений і навіть нездужає. Якось до нього до пізньої ночі ходили люди, і він так втомився, що останній позов розглядав уже лежачи.

— А коли примирені позовники пішли,— рівним, спокійним голосом говорив Самарбай,— ми з Какитаєм почали радити Магашу: «Їдь ти швидше додому в аул!» Але Магаш нам відповів: «Люди приходять до мене і запитують: «Чи є в тебе розум і справедливість? Де те, що дістав ти від доброго батька, котрий тебе виховав? Усе віддай нам, зціли наші недуги!» Як же я відмовлю їм? Та й хто я такий, щоб берегти себе? Монета, прихована скнарою, не краща за звичайний камінь, що лежить під землею…»

Абай з подивом слухав Самарбая, і захоплення сином, який міг би стати поетом і мудрецем, змішувалося в його серці з тяжкою тривогою.

Цілу ніч Абай перевертався у ліжку без сну, не знаходячи й хвилини спокою, а на ранок разом з Дарменом почав поквапно лаштуватися в дорогу.

Холод не меншав, все навколо оповилося морозяним білим туманом, але це не спинило Абая. Із слізьми на очах попрощався він з усіма людьми аулу, потім, закутаний Айгерім, сів спиною до вітру в сани, дно яких заслали цупкою кошмою. Айгерім стояла поряд, і рясні сльози застигли на її блідому, стомленому обличчі. І довго ще, коли сани, запряжені парою добрих коней, мчали дорогою в місто, бачив Абай перед собою сумні очі дружини, які дивилися на нього з безмежною любов’ю…

Прибувши в місто, Абай звелів одразу ж їхати в дім Сулеймана, де зупинився Магаш. У дорозі похмурі роздуми не облишали його, і обличчя було стражденне, як у тяжкохворої людини.

Магаш побачив, що сани в’їхали у двір і впізнав батька. Поспіхом накинув на плечі теплий бешмет і побіг назустріч, відчувши серцем його тривогу і прагнучи, бодай на мить, заспокоїти його. Під шубою на ньому був пошитий міським кравцем тонкий чекмень, зітканий з верблюжої вовни та рожевого крученого шовку і прикрашений коричневим оксамитом. На блідому обличчі юнака горіли великі чорні очі; до його стрункої постаті дуже пасували темний бешмет і високий лисячий малахай. Магаш видався Абаєві напрочуд вродливим. Він