Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

привітався з батьком навмисне бадьорим, веселим голосом, і Абай, що сподівався застати сина в ліжку, трохи заспокоївся. Пригорнув сина і ніжно поцілував в очі. Йти поряд вузькими сходами було незручно, Абай пропустив Магаша вперед, і серце його тривожно забилося, бо помітив уповільнену, важку, як на його літа, ходу. Згасла надія, що майнула на мить. Цілий вечір Магаш бадьорився що було сили. Розповідав батькові про міські справи, про надзвичайний з’їзд, ділився з ним своїми роздумами, дотепно висміював близьких і дальніх родичів, тонко підмічаючи в них усе дріб’язкову і смішне. Коли ж лагідний і доброзичливий, Магаш почав говорити про погані звички і паскудні вчинки степових аткамінерів та управителів, у жартах його забриніли гіркота і злість. А проте, викриваючи цих людей, він намагався і до них бути справедливим, пояснюючи їхні мерзенні діла неуцтвом і темрявою.

За кілька місяців, проведених у місті далеко від батька, Магаш дуже змінився і духовно виріс. Абай розумів, що син з успіхом витримав суворе випробування; адже йому довелося провадити боротьбу з дуже сильними супротивниками на велелюдних зборах. Вдумливий, з рідкісним почуттям міри, Магаш, беручи участь у надзвичайному з’їзді, набув чималого досвіду, осягнув усю складність людських стосунків і не поступався тепер нікому — навіть найвидатнішим громадським діячам і борцям.

Тільки тепер по-справжньому зрозумів і оцінив Абай те, що розповідали йому про Магаша люди. І що більше наповнювалося батьківське серце гордістю за сина, то пристрасніше бажав йому Абай здоров’я і довгого життя. Хоч Магаш навмисне першого вечора переводив розмову на інше, Абай не переставав випитувати його про хворобу. Чи досить досвідчений той лікар, у якого лікується Магаш, чи можна на нього покластися? Чи вважає подружжя Павлових його гідним довір’я?

Магаш терпляче відповідав, що лікує його лікар Станов, чоловік середніх літ, який недавно приїхав у Семипалатинськ; він високоосвічений, має великий досвід і, безперечно, заслуговує на довір’я. Станов не тільки лікував Магаша, але й встиг заприятелювати з ним. А привів його до Магаша саме Павлов. І лікар, і сам він, Магаш, вважають, що в цій хворобі нема нічого страшного…

Проте синові слова не заспокоїли Абая. Сон не брав його, і він цілу ніч прислухався до кожного шереху, зітхання, покашлювання з сусідньої кімнати, де Магаш теж лежав не спавши на своєму високому ліжку. В чужому домі, у глибокій пітьмі, відокремлені один від одного стіною, батько й син у думці розмовляли один з одним, і від серця до серця йшла їхня стривожена любов…

«Якщо зі мною, не дай боже, щось станеться,— думав Магаш,— у батька зникне остання його опора, розвіється остання надія. Чи витримає він це, чи переживе?» При цій думці Магаш відчув раптом, як душна хвиля підкотила до горла. Задихаючись, він ледве стримував сльози, що ось-ось бризнуть з очей.

І ще подумав Магаш, що батько, живучи поряд з ним, не матиме спокою, і на ранок порадив йому переїхати до Кумаша. Адже батько звик зупинятися в нього, йому там і зручніше, і затишніше. Абай погодився і перебрався до свого приятеля.

Була саме субота, день, коли до Магаша звичайно приходив гурт учнів, які залишалися в нього ночувати. Усіх цих хлопців Магаш відправив на великих гринджолах до Абая. То були улюбленці поетові: змужнілий син Даркембая Рахім і його незмінні супутники Асан, Усен, Аскар, Максут, Шакен і Мурат, котрі також встигли дуже вирости. Була тут і нерозлучна пара гімназистів Кунан-баєвих, Нігмет і Жалель, яким минуло вже по шістнадцять років.

Рахім, найстарший з усіх, тепер самостійно розпоряджається своєю долею: закінчивши російську школу, він вступив до учительської семінарії, яка цієї осені відкрилася в Семипалатинську. Асан закінчує п’ятикласне міське училище. Дітям міських робітників Аскару і Мурату навчання так само пішло на користь, вони тримаються невимушено і впевнено, їм дуже личить чепурна шкільна форма. Личка у них розумненькі, серйозні і водночас веселі, вони відрощують собі волосся, як дорослі; чисті руки прекрасно справляються з перами та олівцями.

А Нігмет і Жалель — біла кістка! — стали дорослими молодиками і тримаються тепер ще бундючніше. Нігмет з його важкими повіками і темним обличчям стає особливо неприємний, коли сміється: спочатку зневажливо випинається наперед його товста червона нижня губа, потім відкривається рівний оскал великих білих зубів, а з його гострих блискучих очей визирає щось холодне, азимбаївське.

Чуясим видався на цей раз Абаю і син Какитая Жалель. Чорне, як вугілля, і жорстке, як кінська грива, волосся стирчало, наче щітка, надаючи його обличчю впертого, недоброго виразу. Якщо високий опуклий лоб свідчив про розум, то по косих, насторожено визираючих з-під припухлих повік очах видно було, що розум цей хижий і жорстокий. Очі його справляли неприємне враження ще й тому, що на повіках нема вій. Жалель завжди криво усміхається, показуючи дрібні рідкі зуби. Кумедний вигляд мав маленький ніс на великому похмурому обличчі.

Юні Кунанбаєви не дуже церемоняться з Абаєм. Їм байдуже, що він поет, мислитель, усіма шанована видатна людина. Хоч би куди вони прийшли, всі повинні з ними панькатися, догоджати їм. Та й не може степовий казах бути рівний їм, міським гімназистам! А що одягом, вдачею і обличчям своїм Абай майже не відрізнявся від батьків і дідів цих юнаків, то вони вважають його неосвіченим казахом, не гідним їхньої уваги. Вони поблажливо посміхаються, коли Абай називає імена російських поетів, говорить про російські книжки, вірші. Абаю, який почав учитися, вже будучи дорослим, вони не можуть пробачити те, що він неправильно вимовляє деякі російські слова. Всі його писання і розмови вони вважають пустою забавою малописьменного діда…

І сьогодні в гостях у Абая вони поводилися так само безцеремонно: сказали, щоб їм дали великі подушки, розляглися на них і, з цигарками в зубах, почали розмовляти між собою по-російськи. Теревенили про гімназисток, з якими знайомилися, про гарненьких дочок квартирних хазяйок, про не дуже строгих молодих жінок і наречених…

Аж ніяк не охочі до серйозної бесіди, вони незабаром вийшли до сусідньої кімнати, і там, валяючись поряд на високому ліжку, відкривали один одному свої сумнівні «таємниці».

Цілком інакше трималися юнаки, котрі залишились з Абаєм. Вони прагнули якнайкраще виконати прохання хворого Магаша: відвернути батька від сумних думок. Посідавши навколо великого чайного столу, хлопці, відповідаючи на Абаєві запитання, докладно розказували йому про своє життя-буття. Але розмова, незважаючи на всі їхні прагнення, вийшла невесела. Виявляється, що цієї зими міській бідноті дуже скрутно. Батьки цих хлопчиків — Абен, Сеїт, Сеїль — нічого не приносять додому: в місті безробіття,