Джонатан Франзен - Свобода

— А Джоуї, це твій республіканський синочок, чи не так?

— Він, вочевидь, більш консервативний, аніж ми.

— Ебіґейл розповіла, що їй практично довелося спалити простирадла після того, як він жив із подружкою у неї вдома. Напевно, там повсюди були плями. Та й на оббивці також.

— Рею, Рею! Я не хочу про це чути. Згадай, що я не така, як Ебіґейл.

— Ха. Коли я читав ту статтю, то не міг не пригадати вечір, коли Волтер так занепокоївся через свій Римський клуб. Він завжди був трохи ексцентричним. Так мені завжди здавалося. Зараз же я можу про це казати?

— Чому? Тому, що ми розлучилися?

— Так, і з цієї причини також. Але я мав на увазі — тому, що мені недовго залишилося. І я можу висловити свою думку.

— Ти завжди висловлюєш свої думки. Навіть занадто часто.

Це змусило Рея посміхнутися.

— Не завжди, Петті. Рідше, аніж тобі здається.

— Назви хоч щось, що тобі хотілося б сказати, але ти цього не зробив.

— Я ніколи не вмів виражати свої почуття. Я знаю, для тебе це було важко. Найважче, ніж іншим, напевно. Ти завжди все сприймала близько до серця, на відміну від інших. А потім той жахливий випадок у старших класах...

— Жахливим було те, як ви потім поводилися!

У цей момент Рей підняв руку, ніби запобігаючи її нерозважливим словам.

— Петті, — попросив він.

— Але ж це правда!

— Петті, просто... Ми всі робимо помилки. Я маю на увазі, я... е-е... Я насправді люблю тебе. Дуже сильно. Просто мені складно це показати.

— Що ж, не пощастило мені.

— Я намагаюся бути серйозним. Намагаюся тобі дещо сказати.

— Я знаю, тату, — сказала вона і гірко заплакала. І він знову поплескав її по плечу і нерішуче відвів руки, і вона нарешті зрозуміла, що поводитися інакше він просто не може.

Поки він помирав, його сиділка приходила й відходила, Джойс неодноразово, під якимсь складним приводом, вислизала до Олбані за «важливими» голосами, а Петті спала у своєму старому ліжку, читала книжки, які любила у дитинстві, та намагалася привести дім у порядок, не соромлячись і не просячи дозволу викидати журнали 1990-х років випуску і коробки з літературою із агітаційної кампанії Дукакіса. Це був сезон садових журналів, і вона та Джойс, яка мала таку собі спорадичну пристрасть до садівництва, скористалися цим як єдиною можливістю найти хоча б один спільний інтерес. Але Петті, наскільки це було можливо, намагалася проводити майже увесь час із батьком, тримаючи його за руку та дозволяючи собі любити його. Вона майже фізично відчувала, як усі її органи, що відповідають за емоції, ніби реорганізуються, виводячи її жалість до себе назовні, повністю відкриваючи її зору, наче огидний темно-червоний наріст всередині її тіла, який необхідно вирізати. Проводячи так багато часу разом із батьком, слухаючи, як він, хоча і все рідше з кожним днем, насміхається з усього, вона із занепокоєнням розуміла, як була схожа на нього і чому її власних дітей не розважала її здатність до веселощів, і чому для неї було б краще частіше бачитися з власними батьками у важкі роки власного батьківства, щоб краще розуміти ставлення до неї дітей. Її мрія почати нове, незалежне життя з чистого аркуша була тільки мрією. Вона була дочкою свого батька. Ані він, ані вона ніколи не хотіли дорослішати і тепер разом працювали над цим. Немає сенсу заперечувати, що Петті, яка завжди полюбляла змагання, насолоджувалася тим, що була менш збентежена хворобою батька, менш налякана, ніж її брати. Дівчинкою вона хотіла вірити у те, що він любить її більш за все; а тепер, тримаючи його руку в своїй руці, намагаючись допомогти йому переживати напади болю, який навіть морфін міг тільки трохи полегшити, але не прибрати, це сталося насправді — вони це зробили, — і це змінило її.

Під час поховальної процесії, яку провели в унітаріанській церкві у Гастінгсі, вона згадала похорон батька Волтера. Тут також було дуже багато людей — п’ятсот чоловік точно. Були присутні, мабуть, усі адвокати, судді, теперішні та колишні прокурори Ветчестера, і всі, хто вихваляв Рея, казали одне й те саме: що він не тільки був найбільш талановитим юристом, якого вони знали, але й найдобрішою, найпрацьовитішою, найчеснішою людиною, Така висока професійна репутація Рея приголомшила Петті і стала відкриттям для Джесіки, яка сиділа поруч із нею; Петті вже передбачала (і, як виявилось, не помилилась) справедливі докори Джесіки з приводу того, що вона позбавила дочку такого важливого спілкування з дідусем. Ебіґейл підійшла до кафедри і говорила від імені сім’ї, намагаючись бути дотепною, але виглядала недоречно й егоцентрично, але потім частково реабілітувалася за рахунок гірких ридань.

Тільки коли похорон закінчився і всі члени сім’ї пішли, Петті побачила групу бідняків, що сиділи на останніх рядах: їх було понад сотню, більшість складали представники чорного, чи мексиканського, чи іншого етнічного населення. Всі вони були дуже різні, хоча й однаково одягнені у вочевидь найкращі з тих, що вони мали, костюми та сукні, і сиділи вони терпляче та гідно, як люди, що ходили на похорони частіше за Петті. Це були колишні клієнти Рея, яким він надавав безплатні послуги, або ж їхні родичі. Під час похорону вони один за одним підходили до багатьох Емерсонів, включаючи Петті, і брали їх за руки, і дивилися їм у вічі, і стисло дякували за те, що Рей зробив для них. За те, що він врятував їм життя, за те, що запобіг несправедливості, за його доброту. Це хоч і не викликало у Петті великого захвату (вона занадто добре знала, чого коштують родині гарні вчинки за її межами), але все одно була приємно здивована і не могла не думати про Волтера. Тепер вона гірко шкодувала, що так погано ставилася до його хрестових походів за інші види тварин; зрозуміла, що робила так через ревнощі — ревнощі до його птахів, яких він так любив, та заздрощі до нього, бо він міг так їх любити. Вона хотіла піти до нього просто зараз, поки він ще живий, і просто сказати: «Я обожнюю тебе за твою доброту».

Одна річ, яку вона скоро почала особливо цінувати у Волтері, це його байдужість до грошей. Дівчинкою вона успішно розвинула у собі цю