Джонатан Франзен - Свобода

хотілося повідомити читачеві, що Петті залишила Річарда відразу після смерті Лаліти, але насправді вона залишилася ще на три місяці. (Ніхто і ніколи не прийме її за оплот рішучості та гідності.) Вона знала, попри все, що пройде немало часу, а можливо, і ціла вічність перед тим, як чоловік, який їй справді подобатиметься, захоче з нею переспати. А Річард — тепер, коли вона втратила Волтера, — рішуче, хоча й непереконливо, робив усе можливе, аби стати хорошою людиною. Вона не відчувала великого кохання до Річарда, та все ж таки любила його за його зусилля (але знову ж таки, насправді вона кохала Волтера, бо саме він підказав Річарду ставати хорошою людиною). Він мужньо з’їдав усе, що вона готувала, змушував себе залишатися вдома та дивитися з нею фільми, витримував її часті сплески емоцій, але вона завжди пам’ятала, як недоречно її приїзд співпав із відродженням його пристрасті до музики: його потребою проводити ночі з друзями з гурту, або наодинці в своїй кімнаті, або ж у кімнатах інших численних дівчат, — та хоча вона буцімто і поважала ці потреби, вона неминуче мала власні, як, наприклад, потребу не відчувати на ньому запах інших дівчат. Аби відволіктись та заробити грошей, вечорами вона працювала барістою[171] і готувала саме ті кавові напої, одна лише думка про готування яких колись змушувала її сміятися. Вдома вона з усіх сил намагалася бути веселою та приємною, а не занудою; але згодом вона ніби потрапила в пекло, і авторка, яка, вірогідно, сказала про все це вже набагато більше, ніж її читач хотів би знати, звільняє його від дріб’язкових Сцен ревнощів, взаємних звинувачень та розчарування, які привели її до не дуже мирного прощання з Річардом. Тут на думку авторці приходять намагання її країни розв’язати проблему з В’єтнамом, які закінчилися тим, що наших в’єтнамських друзів скидали з даху посольства та зіштовхували з відлітаючих вертольотів, залишаючи їх позаду, прирікаючи до знищення або жорстокого інтернування. Але це насправді все, що вона скаже про Річарда, за винятком невеликої примітки в кінці рукопису.

Останні п’ять років Петті живе у Брукліні та працює помічником учителя у приватній школі, допомагає першокласникам вивчати мову та тренує футболістів і баскетболістів із середньої школи. І ось як вона потрапила на цю майже не оплачувану, але майже ідеальну роботу.

Покинувши Річарда, вона поїхала до своєї подруги Кеті у Вісконсін, і так сталося, що партнерка Кеті, Донна, народила двох близнючок за два роки до цього. Кеті, громадський захисник, та Донна, яка працювала у центрі допомоги жінкам, на двох отримували одну пристойну зарплатню, а також — одну норму сну на добу. Тож Петті запропонувала свої послуги няньки і відразу ж закохалася в свої обов’язки. Їх звали Наташа та Селена, і вони були чудовими, незвичайними дівчатками. Вони ніби народилися з вікторіанським розумінням дитячої поведінки: навіть перед тим, як розплакатися, коли вони не мали іншого вибору, вони ніби деякий час розсудливо думали, чи варто це робити. Авжеж, дівчата були зосереджені одна на одній, завжди дивилися одна на одну, радилися, навчалися одна в одної та порівнювали іграшки або їжу із зацікавленістю і дуже зрідка — із заздрістю або елементами змагання; разом вони здавалися дуже мудрими. Коли Петті говорила до однієї, інша також ввічливо та уважно слухала. За дворічними дівчатами потрібно було наглядати увесь час, та Петті буквально ніколи не втомлювалася це робити. Правда полягала утому, що (її завжди це тішило) вона настільки ж добре ладнала з малими дітьми, наскільки їй це не вдавалося з дорослими. Вона безупинно захоплювалася, ніби якимись дивами, тим, як дівчата навчалися рухатися, розмовляти, спілкуватися, як розвивалися їхні особистості — прогрес близнючок іноді був помітний кожного дня, — і тим, якими невинними та веселими вони залишались у чистоті своїх потреб, і тим, як вони цілковито довіряли їй. Авторка не впевнена, у чому конкретно полягало її захоплення, але розуміла: принаймні, в одному вона не помилилася щодо себе — у тому, що хоче стати матір’ю.

Вона б, напевно, набагато довше залишалася у Вісконсіні, коли б не захворів її батько. Читач, безумовно, чув про рак Рея, про те, як несподівано він почався і як швидко прогресував. Кеті, теж дуже мудра жінка, умовила Петті поїхати додому у Вестчестер, доки ще не пізно. Петті поїхала, охоплена страхом і хвилюванням, і побачила, що будинок, де вона провела своє дитинство, майже не змінився відтоді, як вона була тут востаннє. Коробки із застарілими агітаційними матеріалами стали ще численнішими, побільшало і плісняви у підвалі; вежі із книжок Рея, які рекомендувала «Таймс», стали ще вищими та похитувалися; теки так і не випробуваних рецептів із кулінарної колонки «Таймс», що належали Джойс, потовстішали; купи непрочитаних випусків газети ще більше пожовтіли; корзини з речами, які можна утилізувати, стали ще більш переповненими; результати намагань Джойс зайнятися садівництвом заросли бур’яном і перебували у безладі; рефлексивний лібералізм її бачення світу пропускав іще менше реальності; очевидність її невдоволення через присутність старшої дочки ще посилилась, а фальшива веселість Рея ще більше спантеличувала. Черговою серйозною проблемою, над якою зараз нечемно сміявся Рей, стала його власна неминуча смерть. Його тіло, на відміну від усього іншого, дуже змінилося. Він став виснаженим, блідим, а в його очах була порожнеча. Коли Петті приїхала, він ще ходив до свого офісу на кілька годин вранці, але де тривало тільки один тиждень. Бачачи його таким хворим, вона ненавиділа себе за байдужість до нього, свою дитячу відмову вибачити його.

Не те щоб Рей уже не був Реєм. Коли Петті обіймала його, він плескав її по плечу кілька секунд, а тоді відводив руки у боки так, щоб вони ніби висіли в повітрі, ніби він не міг ані обійняти її, ані відштовхнути. Щоб відволікти від себе увагу, він шукав інші речі, над якими можна було посміятися: кар’єру Ебіґейл як артистки перформансу, набожність невістки (про яку мова піде пізніше), участь дружини у «жарті» уряду штату Нью-Йорк та професійні проблеми Волтера, про які він прочитав у «Таймс».

— Здається, твій чоловік сплутався з дурисвітами, — сказав він одного дня. — Можливо, він і сам дурисвіт.

— Він не дурисвіт, — заперечила Петті. — Це точно.

— Так і Ніксон казав. Я пам’ятаю цю промову ніби вчора. Президент Сполучених Штатів запевняє народ, що він не є дурисвітом. Це слово «дурисвіт» — я не міг припинити сміятися. «Я не дурисвіт». Весело.