Владислав Валерійович Івченко - Одіссея найкращого сищика республіки

— Як вона? — спитав я ошелешено.

— Ви про Сапфо чули?

— Про кого?

— Поетеса така, давньогрецька.

— Як Одіссей? — закивав я, хоч зовсім нічого не розумів.

— Ну, не така давня, але десь так. А звідки про Одіссея знаєте? — тут уже і Єлизавета Павлівна здивувалася.

— Та книжку в Одесі купив. Дуже мені сподобалася. Чолов’яга плив, плив, а все ніяк доплисти не міг, усе його доля кидала. Та згодом таки доплив до острова, де його дружина чекала й син. Ота книжка дуже мені допомагала в пригодах. Тільки ж, виявляється, мало доплисти, треба ще, щоб чекав хтось. А мене, виявляється, ніхто і не чекав.

— Ну, Іване Карповичу, ви ще сльозу пустіть. Не драматизуйте там, де не треба. Моніка вас любить і чекає, тільки їй час потрібен, щоб до вас зникнути. Щодо мене, то я зустріла людину, з якою хотіла б жити далі. Ви її бачили. Коли прийшли, вона провела вас, а потім пішла з Монікою гуляти.

— Ота руда?

— Так. Скажіть, гарна?

— Та гарна. Але як оце? Щоб дві жінки? — скривився я.

— Ви про технічні аспекти питаєте, чи про що? — трохи образилася Єлизавета Павлівна.

— Та, ні, не про технічні... Хоча й про технічні цікаво було б послухати. Але то справа така. А всерйоз це у вас?

— Так, Іване Карповичу. Фактично два роки вже разом живемо. Я вам не писала, боялася, що листи мої перлюструють, а коли так, то неодмінно був би розголос, бо ж Росія — країна дика.

— І хто з вас чоловік, а хто жінка?

— У нас такого розподілу немає. Ми обидві жінки. І дуже закохані. Я ж чого і за вас зраділа, Іване Карповичу, бо сама закохана була, знову відчула, як це чудово. Шлюб у мене перший був невдалий. З вами ми жили добре, але якось спокійно. Радше як старі товариші, без особливої пристрасті. Воно-то в шістдесят, може, так і найдобріше жити, але ж мені менше. Хотілося якогось перцю, вогню, шалу. А тут так мене закрутило, як ніколи в житті. У мене деяке почуття провини було, бо ж наче зрадила вас. Коли дізналася про ту полячку, полегшено зітхнула, думала, і я кохання своє знайшла, і Іван Карпович — от як добре. Сподівалася, що як приїдете, звістка про моє кохання вас не примусить сумувати. Та бачу, що засумували-таки. Вибачте.

— Та чого ж тут вибачатися. Кохання ж багато чого виправдовує. Просто розгубився я, Єлизавето Павлівно. Ну, це людині притаманно — як почне вона мріяти, багато чого навигадує, а потім бачить, що все інакше, і страшенно дивується. Я ж думав, що кинеться до мене Моніка, заберу я вас, повернемося на хутір, який уже відремонтувати мусять, і будемо там жити, як раніше. Цими мріями тільки й тримався, про інше подумати не міг. А тут якось усе розсипалося, наче з піску зліплене.

— Та бачу. Але я подумала, що мусить людина за коханням іти. От і пішла.

— Та звісно, — кивнув я. — За коханням іти треба.

— Так, як ви Ізабеллу кохали.

— Кохав, але не пішов за нею, дурень такий.

— І я ж про що. Я ж ваше розчарування власною помилкою пам’ятаю. Вирішила сама вчинити інакше.

— Ну, як кажуть, не сваритися та любитися вам. А я в готель з’їду.

— Та ні, Іване Карповичу, будинок, як бачите, великий. Шість кімнат, і одна вас чекає з самого початку. Живіть тут, тим паче знімаю я будинок на ваші гроші, дивно було б, якби ви до готелю подалися.

— Ну, я кілька днів тоді погостюю, а потім ми з Монікою поїдемо.

— Іване Карповичу, ось тут би я з вами поговорити хотіла.

— Про що? — обережно спитав я, відчуваючи новий сюрприз.

— Правильно мене зрозумійте. Я знаю, як ви любите Моніку, це ваша донька, і вона вас теж любить. Але потрібен час, щоб вона звикла до вас. Якщо ви заберете Моніку за кілька днів, їй буде важко. Недобре. Моніка — дуже світла і хороша дівчинка, не треба піддавати її випробуванням.

— Я не залишу доньку!

— Іване Карповичу, та ну ви що! Звісно, не залишите! Я про це і подумати не могла. Хоча ми з Монікою дуже добре потоваришували. Вона певний час називала мене мамою, але я переконала її так не робити, бо це б було неправильно. Я дуже поріднилася з дівчинкою, вона зі мною і з Кейт, ну, з моєю подругою. Але я знала, що коли настане час, дівчинка поїде до батька. Я не збираюся її залишати. Але я б просила вас, Іване Карповичу, не поспішати, а залишитися хоча б на місяць. Нехай Моніка звикне до вас, налагодите стосунки, а потім уже й поїдете.

— У мене вдома термінові справи, — зітхнув я, згадавши про свою обіцянку знайти Альчесту.

— А що взагалі відбувається в Росії? Бо тут хтось каже, що її чекає велике майбутнє, а хтось — що вона порине в хаос. Як там усе і до чого