Маріам Сергіївна Петросян - Дім, в якому…

нам з Курякою. Він у білосніжних штанах і в білій майці, а мокре після душу волосся зачесане назад. Уперше з дня мого з ним знайомства він вбрався в щось яскравіше за ганчірку до миття підлоги. І відкрив своє чоло, вічно завішене волоссям.

— Ну чого ви так дивитеся? — нервово запитує він, соваючись на краю ліжка.

— Ти — як сніжинка, Македонський, — кажу я. — Що з тобою трапилося, зізнавайся.

Взагалі-то на сніжинку він не подібний. Він радше — як біла спиця. Тому що нинішній одяг сидить на ньому нормально, а раніше все зав­жди висіло мішком. Це, в певному сенсі, не менш дивно. Неначе людина все життя ховалася по закутках, і раптом вискочила звідти, з виттям, одягнена в парадний смокінг. Але якщо він вискочив, значить, йому це до зарізу знадобилося, ось що важливо.

— Загалом дуже мило, — кажу я, — незвично тільки. Обіцяю звикнути.

Лорд уже прокинувся і пережив своє потрясіння мовчки. Як і полуницю з безштанним отроком. Здер отрока з окулярів і викинув у попільничку.

— Пограй на гармошці, — просить він мене.

Дурневі зрозуміло, навіщо. Щоб я замовк. Але я дійсно справжній друг своїм друзям і не відмовляю, коли просять, навіть якщо вони просто хочуть мене заткнути. Тому виймаю гармош­ку та починаю грати. Лорд відповзає до спинки, розпластується там, підтягає до себе гітару й кладе її на черево.

Легше гармошці вторити гітарі, ніж навпаки, тому спочатку ми збиваємося й не можемо приноровитися один до одного, шипимо та навіть лаємося; потім, з гріхом пополам, щось зображаємо, відтак радіємо з того, хоча нічого особливого не зазвучало, але в цій справі головне — процес, як і в пакуванні, тож ми поринаємо в нього та ґрунтовно застрягаємо. Через якийсь час у мені починає зароджуватися верещалка. У Лордові, напевно, теж. Він починає підспівувати й насвистувати. Мене дуже накручують такі речі, й мої голоси-верещалки також. Чесно дотискую їх, поки стає сил, а коли сили закінчуються, мокра гармошка випадає мені з рук, я примружуюсь і репетую: «Трап на воду! Фургони в коло! Гармати до бою! Плі!» На чому сеанс нашого з Лордом музичення добігає кінця.

У цокаючій після верещалки тиші розплющую очі й бачу Сфінкса, який сидить на тумбочці.

— Знову, — каже він.

— Знову, — приречено погоджуюся я.

Різного роду викрики поселилися в мені віднедавна. Іноді, наїздившись по Дому та надивившись і того, й оцього, дуже хочеться мужнім голосом гаркнути: «Жінки і діти, в укриття!» Які жінки? Які діти? Підсвідомість не уточнює. Хочеться зігнати їх усіх в укриття, та й годі. Напевно, спрацьовує аварійна служба генетичної пам’яті. Або, скажімо: «Гармати до бою!» І уявляються якісь ветхі катапульти. З приголомшливою нав’язливістю. Взагалі-то, коли мені хочеться щось прокричати, я кричу, не стримуюся. Краще крикнути пару разів та й заспокоїтися, ніж щоб весь час хотілося це зробити. Ось тільки зграю мої крики нервують. Ніяк вони до них не звикнуть.

— Де таке бачено, щоби трап спускали на воду? — вмираючим голосом запитує Лорд. Трохи позеленілий від того, що сидів надто близько, коли на мене найшло.

— Ото ж бо й воно, де? — обурююся я. — Підсвідомість зовсім відбилася від рук. Раптом до зарізу знадобилося спустити його туди. І в коло поставити фургони. А то нам всім настав би кінець.

— Ти його спустив? — цікавиться Сфінкс.

— Так.

— Фургони поставив, усе як має бути?

— Так.

— Ну, то слава богу. Розслабимося до наступного разу.

Я витираю гармошку. Навдивовижу задушливий день. Зовсім нічим дихати. Лорд обм’як­ло лежить під гітарою. Чоловічка без штанів він здер, але полуничину залишив, і вона стирчить у нього на оці, як червона чорнильна ляпка. Куряка чекає новин зі стелі. Македонський випарувався.

— Агов, — кажу я Сфінксові, — ти бачив Македонського в білосніжних шатах? Такого чистенького та білого-білого, як жасмин?

Він киває.

— І як тобі його вигляд?

— Здається, він вигарнів.

— Він ще й волосся прилизав. Така поведінка йому не притаманна. Не кажучи вже про те, що він зав­жди ненавидів білий. Підкреслено не терпів. Тож не прикидайся, ніби не розумієш, про що я.

— Може, він натякає, що йому осточортіло прибирати за всіма? — не відриваючись від споглядання стелі, припускає Куряка.

Знову цей прокурорський тон, який передбачає океан незачеплених тем. На наше щастя, незачеплених.

— Ніхто його не примушує прибирати, — кажу я. — І ніколи не примушував.

Куряка мовчки усміхається. Навіть не дивлячись у мій бік.

У другому пункті я, звичайно, збрехав, але ж не спеціально, а через забудькуватість. Уже не вперше за сьогодні хочеться придушити Куряку. Скоро це бажання ввійде у звичку.

— Я його примушував, — каже Сфінкс. — І Лорда теж. І Лері, якщо вже на те пішло. Тільки тебе чомусь пропустив.

— Цікаво, чому? — ввічливо цікавиться Куряка.

— Справді, цікаво. Може, у зв’язку зі зміною іміджу Македонського саме час спробувати? Як щодо сьогоднішнього прибирання?

Куряка нарешті перевертається і являє нам похмуре лице. Точніше, не нам, а Сфінксові. Дивиться на нього з якимось збоченим очікуванням, а тоді каже:

— Якщо зможеш мене змусити. Як колись їх. Щоби потім навіть Табакі говорив, що цього не було.

Приголомшливо зухвала заява. У мене починає свербіти ніс, а в місцях, які відповідають за мої дії та розмови, вистукують нові верещалки: «Мародерів до стінки!» і «Полонених не брати!» Насилу вдається з ними впоратися.

Сфінкс дивиться на Куряку з таким виразом, що незрозуміло, чи то він зараз уб’є його, чи то розсміється. Просто собі дивиться. Він — на Куряку, Куряка — на нього. Тиша капотить важенними краплями.

— Божечку, — каже Лорд шанобливо. — Страх який.

Із мене виплигує недоречне й підле хихикання.

Сфінкс вимикає фари, потім знову вмикає, перевівши їх на нас. Ну, кліпнула людина, звичайна справа. Очі веселі, навіть хитруваті. Отже, швидше за все, він засміявся б. Хоча такого задушливого та спекотного дня ні в чому не можна бути впевненим.

Знову з’являється Македонський. Сідає на своє ліжко.

— Ех ти, полярнику, — кажу я йому. — Через тебе мало не назрів конфлікт. Страх як не любимо ми щось не до кінця розуміти. Тож якщо це така форма протесту, так і скажи. А то Куряка тут уже висловлюється замість тебе, і, між іншим, з’ясувалося, що в нього алергія на пилюку.

Македонський здається дуже чесним. Його словам віриш іще до того, як він їх вимовляє. Тому добре, що говорить він мало, адже від по-справжньому чесних слів якось втомлюєшся.

— Я ненавиджу білий колір, — проказує він.

І я втомлююся відразу й жахливо. Від великої розумової напруги.

Македонський дивиться з такою міною, ніби ми зобов’язані були все зрозуміти, але, видно, на наших лицях розуміння немає ніякого, бо він додає:

— Я бачив себе вві сні драконом. Я літав над містом і обпалював його вулиці вогнем свого подиху. Те місто було порожнім через мене. І я... злякався.

Смикаю себе за сережку. Боляче, зате протвережує. І коли п’яний, і коли щось увижається. Наприклад, червоні крилаті ящери, що літають між обвугленими багатоповерхівками. Вони схожі на вогнища. Македонський не сказав нічого про червоний колір, але я і так усе знаю. І ще я знаю, що коли твій справжній колір шматує тебе