Маріам Сергіївна Петросян - Дім, в якому…

ближче, й ми починаємо так і сяк переставляти макети, враховуючи появу щурячих черепочків. Вовтузимося ми довго. Гупі набридає за нами стежити, і він починає дрімати.

— Ні, — каже Русалка. — Так нічого не вийде. Треба принаймні зрозуміти, що це таке.

Я вішаю ремінець з черепками на шию, потім обмотую ним голову, потім пробую закріпити на талії.

— Це точно не на шиї носилося. І не як пояс. Але раніше тут була пряжка, бачиш слід?

— А може, це справді щось пристрітне? — запитує Русалка. — Тоді воно чиєсь, але власник нізащо не зізнається.

— Де ти бачила таке пристрітне? Не прохромлені, не розколені, цілісінькі черепи в бездоганному стані!

— Звідки мені знати, якими вони мають бути, я ніколи ні на кого не наводила пристріт.

— Тоді слухай тих, хто знає, не помилишся.

Русалка підпирає голову долонями й дивиться на розставлені на столі макети.

— Мені цікаво тільки одне. Звідки беруться знавці таких речей? Які все на світі знають, ну буквально все.

— Не все, — скромно виправляю я її. — Але багато що. Вони виковуються в кузнях життєвого досвіду.

— Ага, — киває Русалка. — Тільки для такого життєвого досвіду треба прожити років сто й завести абсолютно незбагненні знайомства. Отож мені й цікаво, звідки він береться, цей досвід?

— Виростеш — дізнаєшся. Або не дізнаєшся. Як пощастить.

— Тільки це й чую з усіх боків, — кривиться вона. — Від тих, хто ну страх наскільки за мене старший.

Я змішую картонні іграшки та ховаю їх назад у наплічник.

— Ходімо. Сьогодні вже нічого цікавого не буде. Двічі на день така удача не випадає. Тож можна з’їздити перевірити, як ця штука виглядатиме з усією рештою.

Русалка збирає чашки й несе їх до рундука. Я морочуся із зав’язками наплічника.

Час у Домі тече не так, як у зовнішності. Про це не говорять, але дехто встигає прожити два життя й постаріти, поки для іншого минає який-небудь нещасний місяць. Що частіше ти провалювався в позачасові дірки, то довше жив, а роб­лять це тільки ті, хто тут давно, тому різниця між старожилами й новачками колосальна, і не треба бути аж надто розумним, щоб її розгледіти. Найжадібніші стрибають по кілька разів на місяць, а потім тягнуть за собою по кілька версій свого минулого. Мабуть, таких жаднюг, як я, в Домі більше немає, а отже, немає нікого, хто прожив би стільки кіл, скільки прожив я. Пишатися тут нічим, та все ж таки я пишаюся, адже видатна жадібність — це також своєрідний здобуток.

Русалка повертається й вичікувально дивиться. Я кажу, що готовий, і ми покидаємо Кавник, залишивши Гупі спати за спорожнілим столиком.

Щоразу, розбираючи та збираючи наплічник, я розумію, що зайнятий чимось абсолютно позбавленим сенсу. При цьому вміст наплічника майже не має значення, важливий сам процес. Витягнув, понюхав, відклав. Витягнув, подлубався, відклав. Потім намагаєшся запхнути все назад, а воно не запихається. Стає цікаво, чому. І так далі. Майже медитація.

Колись таке називалося «Синдромом однієї сумки». Дуже важке захворювання. Спостерігаючи тепер у себе його ознаки, я не зовсім розумію, чим воно викликане. Розміри й вагу багажу на випуску ніхто не обмежує. Але я однаково страшенно непокоюся через те, що в наплічник ні в якому вигляді не влізає повітряний змій. Напевно, це такі ігри розуму. Відволікаючі маневри. Мучишся, пихкаєш, перераховуєш своє добро й непомітно забуваєш, з чого, власне, почав пакуватися. Зате згадуєш багато всього іншого, тому що будь-який предмет — це часи, події та люди; вони спресовані в тверду форму й мають бути розміщені серед інших, собі подібних.

Наплічнику моєму років сорок, зараз таких міцних не шиють. На ньому латочки зі справжньої шкіри, важкі латунні пряжки, десять внутрішніх кишень, п’ять зовнішніх і спеціальний чохольчик для ножа. Не наплічник, а печера Алі-Баби. У мене його крали двічі, але я обидва рази його повернув, а сам украв його так давно, що ніхто вже й не пам’ятає, що він не був моїм від самого початку.

Я розповідаю все це Лордові, вивантажуючи вміст наплічника, поплескуючи його по опалих боках і струшуючи.

— Отут, дивися... У цій кишеньці — бритва. Тягнеш замок, вона вискакує, і — привіт.

— Що — привіт?

— Без пальців можна залишитися. Так я повернув його обидва рази після крадіжки. Дивишся в їдальні, в кого рука забинтована, під’їжджаєш і кажеш: «Віддай наплічник, сука!» — і вони повертають. А якщо не повертають, то їм же гірше.

Лорд з цікавістю заглядає в наплічник:

— Дивно, що ти не намазав бритву отрутою. На тебе якось навіть несхоже — залишити злодієві шанс.

— Ну це вже ні, — кладу назад шерстяні шкарпетки й кухоль зі своїми ініціалами, — одним із викрадачів був Лері. Можеш собі уявити, як він нив, коли порізався. А якби там була отрута...

На саме дно лягає архівний альбом з наліпками й вирізками, в кухлі розміщуються глиняні свистки. Похідний казанок, бінокль, малинова жилетка, коробка з бісером...

Лорд підтягує до моєї купки подушку, лягає на неї животом і дивиться.

Вистачає його хвилини на півтори. Коли я наступного разу відриваюся від пакування, він спить. Відчуття близьке до того, яке буває, коли раптом зачинять двері перед самим твоїм носом. Оце тільки що був співрозмовник, а оце його вже нема.

Зітхаю та знімаю з Лорда окуляри-люстерка. Конверт із наліпками ще не запакований. Перебираю зразки, котрі зберігаються в ньому. Знаходжу два відповідні, відколупую з папірців і приклеюю на одне дзеркальне скельце велику полуничину, а на інше — чоловічка зі спущеними штанами. Вдягаю дужки назад за Лордові вуха й опускаю окуляри йому на перенісся. Вигляд у Лорда відразу стає святковішим.

— Душа моя просить музики, — кажу я Куряці. — Але нічого нового та не заслуханого в нас нема. Значить, треба пожвавити обстановку яскравими фарбами.

— Можеш розфарбувати мене, — понуро пропонує Куряка. — Або влаштувати пожежу.

Він лежить на спині й дивиться в стелю, але іноді переводить погляд на більш низинні предмети. Якось знехотя, наче на стелі кожної миті може статися щось важливе. Може, в дитинстві він мріяв стати льотчиком. Складається таке враження.

— Знаєш, — каже він після довгої паузи, — я ніколи в житті не полізу в твій наплічник. Ніколи.

І замовкає. Дуже категорична, навіть загрозлива заява. Так ніби я багато років підряд благав його понишпорити там, і оце сьогодні він нарешті сказав мені своє тверде «ні».

— Чого ж так? — питаю.

Мовчить. Багатозначно. Засуджуючи, мабуть, мої противикрадницькі пристрої. Ніхто з моїх знайомих не вміє так багатозначно мовчати, як Куряка. Настільки тотально охоплюючи тему.

Я пакуюся далі, шанобливо вслухуючись у переобтяжену тишу. Лорд далі спить.

Колода карт, лампочки для ліхтариків, компас, сільниця, вушні затички, перо на капелюх, підтяжки...

Так, я меркантильний, кровожерний, схильний до параної та взагалі далекий від досконалості. Але й у мене бувають світлі періоди, коли я стаю милим, а в прокурорському мовчанні Куряки нічого цього немає. Наслухавшись його, я врешті-решт втрачаю терпець і кажу йому, що він кричуще несправедливий та упереджений.

Куряка ліниво підводить голову.

— Та ну? Я так не вважаю.

Збираюся пояснити йому, чому воно саме так і є, але тут заходить Македонський, і коли я його бачу, всі мої думки й слова розлітаються із завиванням і стогоном.

Македонський сідає на ліжко й посміхається