Маріам Сергіївна Петросян - Дім, в якому…

зсередини, можна загорнутися хоч і в десять шарів білого або чорного, ніщо не допоможе. Однаково що намагатися заткнути водопад носовичком.

— Біла майка тебе не врятує, Македонський, — озвучує мої думки Сфінкс.

Македонський незмигно дивиться. Здається, ще трохи, і на його обличчі проступлять усі кістки, і можна буде перерахувати їх та з горя вдавитися. Їх уже навіть зараз видно. Кістки, сірувата шкіра й болотяні калюжки очей із цятками пуголовків.

— А раптом врятує, — каже він невпевнено. — Хто може знати?

Сфінкс не сперечається, я — тим більше. Лорд заховався за журнал, Куряка демонстративно позіхає.

— Час, час тобі, Сфінксе, розбити для нас шибу. Бачиш сам, що діється. Час відлітати. Ондечки, глянь, людина вже встала на крило, — киваю на Македонського, — а про решту я й не кажу.

— Ну то можеш розбити шибу сам, — пропонує Сфінкс. — Мені вже не десять, я розучився.

Чомусь від його слів я остаточно скисаю. Немов усю дорогу тільки на щось таке й розраховував. Хоч коли я починав говорити, це був усього лише давній, напів­забутий жарт.

— А ось коли я одного разу побачив страшний сон та розповів його, Сфінкс пообіцяв укусити мене, якщо я не заткнуся, — ніби знічев’я згадує Куряка, притлумивши позіхання. — Я це дуже добре пам’ятаю.

— Я теж, — киває Сфінкс. — Принаймні я пам’ятаю, що обіцяв це не тобі, а Лордові. Твоя пам’ять вибіркова, Куряко. Перекручує події не в кращий бік.

— А якби я побачив себе літаючим гіпопотамом?

— Це означало би, що ти з’їв на вечерю якоїсь погані.

— Чому ж у Македонського це означає, що він повинен начепити на себе щось біле?

— Не знаю, — Сфінкс злізає з тумбочки та сідає на підлогу, притуливши до краю нашого ліжка лисину. — Якщо ти помітив, я не вважав, що це необхідно.

Куряка сміється.

— Чудове пояснення. Вичерпне. Точне. Тепер-то я, звичайно, все зрозумів.

Сміх у нього не те щоб нормальний, але й не зовсім уже божевільний. Рівні частки того та іншого. До Лорда о його найкращій порі йому ще сміятися і сміятися, але однаково це пригнічує. Терміново треба вибратися на свіже повітря, поки воно ще десь є. Бо потім його може й не бути.

Я надягаю окуляри, затінюючи світ, і прошу Македонського допомогти мені підвісити до Мустанга наплічник.

Під’їжджаючи до Перехрестя, пригадую:

«Amadan-na Breena, він кожні два дні міняє подобу. То він йде, глянеш збоку — от просто собі молоденький хлопчина, а то обернеться на тварюку яку страхітливу, і ось тоді — стережися. Мені тут сказали не так давно, що, мовляв, хтось його підстрелив, але я собі думаю — хто ж його такого застрелить?»

Бурмочучи собі під ніс цю канонічну маячню, я перетинаю Перехрестя — і біля найдальшої його стіни зупиняюся. Між столиком з непрацюючим телевізором і стіною тут стоїть видовжене дзеркало, про яке багато хто думає, що воно стоїть виворотом назовні, настільки воно запилюжене. На ньому іноді ворожать дівчата. Протирають пальцем маленькі вічка — і дивляться, що в них відбивається. На маленькому клаптику дзеркала навіть фрагмент власного обличчя виглядає багатозначно.

У цьому дзеркалі я протираю собі віконце. Я дуже-дуже давно не бачив себе. Здавалося б, коли поганий настрій, не варто проводити такі експерименти. Але я зненацька подумав, що дні летять дуже швидко, цілком може статися так, що я вже й не встигну подивитися на себе саме у ворожильному дзеркалі.

Я протираю кружечок трохи вище від рівня очей, звідти спускаюся до носа, і в кінці мій двійник визирає з акуратного віконця, подібного на дірку в стіні. Він нітрохи не подорослішав. Та сама пика чотирнадцятирічного, з якою мене, мабуть, і поховають. Я вимазую собі ніші для вух і звільняю їх з-під волосся, щоби вони краще відобразилися. Двійник перетворюється на Міккі-Мауса. На зловісного Міккі-Мауса. Я зненацька з жахом усвідомлюю, що постарів. У дзеркалі я той самий, що й п’ять років тому, але всередині чогось бракує. І це помітно. Кудись поділося звичне нахабство. Адже ж, якщо вдуматися, я бозна-скільки часу не затівав нічого цікавого. Не влаштовував людям холеру. Давно-предавно ніхто мене не лупив…

— Еге, — кажу я двійникові, — ти що, дорослішаєш? Ані не думай, а то я з тобою більше не дружу.

У відображеного Табакі очі круглішають. Злякався. Або знущається.

— Друббі, хамара, скуй! — шепочу я. — Сттрокат премчадрр. Що написано на їхніх пиках? Там написано: «Випуск близько! Настає вселенський швах! Готуйте труни!» А в тебе? У тебе те ж саме. Ти взагалі хто насправді?

Він кліпає. У сенсі — а хто я?

— Ти — Жах, Який Крадеться Вночі! Ти — Хижак, Який Пожирає Нутрощі Ворога! Ти — Стрілець по Мішені! Ти — Чума і Погибель!..

На двійника все це не дуже діє. Тобто він слухняно перекошується й набуває ще лиховіснішого вигляду, але однаково видно, який він насправді маленький та порохнявий.

— Шкода, що в мене немає при собі тягарця, так, дуже шкода, й не треба мені тут витріщатися!

Я витягую з-за вуха фломастер і малюю на дзеркалі зубасту усмішку. Щетинисту, як гребінець. І швидко відкочуюся назад, щоб не побачити, як двійник виплигне з неї. Він і не встигає.

Я їду, думаючи про те, скільки ж я всього не встиг у житті.

Я не навчився грати на флейті та показувати фокуси з картами. І готувати перцевий коктейль. Я жодного разу не був на даху, не посидів там ні на якому комині й не кинув у цей комин нічого гримучого. Я не вилізав на дуб на подвір’ї. Я не знайшов ластів’ячого гнізда та не з’їв його. І не запустив найбільшого й найстрашнішого повітряного змія рано-вранці перед Фазанячими вікнами. Я навіть досі не прочитав послання з давніх часів, склавши всі нічиї предмети, скільки їх було в Домі.

Під ваготою таких думок я закочуюся до Кавника, заздалегідь надягнувши окуляри.

Пара Щурів, трійко Псів, а в найдальшому кутку — Русалка з Рудою. У них на столі три філіжанки, значить, на когось чекають, але цього когось нема, так що цілком можна уявити, що чекали вони на мене. Я кермую до них, кажу: «Ой, дякую-дякую!» — і забираю філіжанку.

Кава з молоком. Отже, очікувався Лорд, а не Сфінкс. Зсунувши окуляри на лоба, п’ю. Ніколи не вдається виконати цього без чмакання, навіть у присутності дівчат.

— Табакі, ти побився з кимось? — запитує Руда, уважно до мене придивляючись.

— Звірячо побився. Навіть пригадати страшно. Скажу тільки, що в того когось з’явилася друга усмішка, і це все, що я можу вам розповісти, не вдаючись до огидних подробиць.

Вони перезираються. Руда в сорочці з огірками, яку я відкопав для неї позаминулого міняльного вівторка, Русалка в сірій жилетці, в прорізах якої — все ще знаки питання. Двадцять «чому», які моторошно відповідають обстановці та загальному настрою.

— Бідака, — каже Русалка, маючи на увазі постраждалого.

Тепло так каже.

— Справді, — розчулююсь я. — Бідний він, бідний, нещасний, запилюжений...

— Це, напевно, про фікус із Перехрестя, — припускає Руда.

— Або про твого ведмедя! — ахає Русалка.

Руда обмацує наплічник, який висить у неї за спиною на спинці стільця.

— Ведмідь зі мною. І зовсім він не запилюжений, як на те пішло. Просто старенький.

Дивлюся на вікна. Здається мені чи справді — сонце зникло? У Кавнику вікна зав­жди зашторені, до того ж уже вечір, але однаково здається, що погода міняється.

— Давай-давай, —