Павло Штепа - Українець і Москвин: дві протилежності

щодо України. Це створило фатальну ілюзію, що московське поступове суспільство ніби не є вороже до України. Гірше того! Той самий уряд, що гнобив Україну, утискав також і поступове московське суспільство і нарід (соціяльне), отже, був спільним ворогом. Так створювався психологічний ґрунт для НАБЛИЖЕННЯ двох поступових суспільств — московського і українського. Створювалися сприятливі передумови для спільного фронту проти царату.

Цю обставину дуже спритно використали москвини для ліквідації, для умертвлення ідеї боротьби з московською НАЦІЄЮ, збочуючи українську національну ненависть на рейки лише соціяльної ненависти. А звідси логічно до приязні, приятелювання з московським робочим народом, провідником якого є московське поступове суспільство, ну і, очевидячки, з її літературою, мовою. Дальше лише два кроки до визнання українськими поступовцями поступовість, культурність московської мови в порівнянні до мужицької, нерозвиненої, с. т. назадницької української мови. Омосковлення — якраз цим шляхом ішла наша поступова наддніпрянська інтелігенція в XІX–XX ст. Класова, а не національна боротьба. Боротьба не проти цілої ворожої нації, а лише проти її злої частини (буржуазії) і братання з її доброю (пролетарською) частиною — це стало святою догмою наших соціялістів (і не лише соціялістів). На цій догмі оснували всю практичну політику УЦР, УНР, Директорія. Ця догма — і лише вона єдина — призвела до сучасної УССР. Може призвести і до нової УССР.

Галичани не мали нічого спільного з поляками. Навпаки, їх роз’єднувала — з причин уже сказаних — безодня національної ненависти. Про ніякий спільний фронт не могло бути й мови. Не класова, але національна боротьба. Боротьба з цілою нацією, а не з якоюсь її частиною. Цілком природно, цей погляд перенесли галичани і на боротьбу з московською нацією.

Історична доля звела разом наддніпрянців і над дністрянців воювати ворога України. І тут зіткнулися два цілком протилежні погляди на найвирішальнішу тоді проблему: КОГО воювати? Воювати цілу націю чи лише її частину, а з другою частиною брататися? Війна класова чи національна? Чи В. Винниченко, М. Грушевський і ті, що з ними, закликаючи припинити боротьбу з московськими наймитами в Харкові, є державними зрадниками, яких треба повісити, чи вони є Проводом нації, якого треба слухати?

На ці питання не міг відповісти навіть Головнокомандувач Армії С. Петлюра. В своїй політиці і керівництві боротьбою він хитався: з одного боку В. Винниченко, М. Грушевський та менші є Проводом, бо ж самі вибирали, і їх треба слухати, а з другого боку ніби і зрадники, бо ж кличуть припинити бортьбу за самостійну Україну. А не розв’язавши цієї основної проблеми, навколо якої оберталася вся політика, вся військова стратегія, все життя, вся боротьба, — не можна було не те що виграти, але і вести боротьби з москвичами, саме невирішення продовжувало хаос. А воно і лишилося невирішеним.

А хаос, справді, був жахливий. Вакханалія інтриг, змов, наклепів, недовір’я до власного народу і страх та підозрілість до власних Генералів; розстріл патріотів і протегування зрадників; калейдоскопічна зміна ідей і орієнтацій і понад усе патологічна любов до історичного ворога — все це руйнування, а не будування держави жахало галичан, звиклих до цілком протилежного.

Галицький провід вірив у свій нарід, а нарід вірив свому проводові. Коли галичани побачили, що для успіху визвольної боротьби треба твердої влади, вони не завагалися надати Є. Петрушевичеві диктаторські права. У галичан не могло повстати навіть і думки недовіряти своїм власним Генералам, навіть і думки про любов до історичного національного ворога. Виховані в умовах європейської конституційної держави, галичани звикли шанувати вибраний ними провід, коритися встановленим ним законам, звикли до послуху, дисципліни і законности. Галичани були добрими організаторами і провідниками мирного життя в устабілізованій державі.

Але ці позитивні в мирних умовах прикмети оберталися в негативні, а щонайменш гальмуючі в революційному хаосі кривавої боротьби. Революція має свої «закони». Революція вимагає від провідників великої відваги ламати, перевертати догори ногами старе, звикле; революція вимагає великої творчої уяви та ініціятиви накидати силою нове, незвикле. Революція не має часу на спокійні парламентарські розважання, обговорення; революційний хаос і пожежі вимагають негайного, блискавичного рішення і скрайніх, навіть жорстоких способів їх здійснити. Фанатизм, нетолерантність, скрайнощі, руїна, кров, пожежі — це прикмети революції і революціонерів. Революція не будує, вона лише руйнує старі основи, а на розчищенім місці будує нове вже не революція. І вдалі революції завжди висували диктатора, а ніколи колеґіяльний провід. Преторіянці не були законодавцями і проводом, лише фанатикани ідей революції і слухняними виконавцями волі диктатора.

Фактичною силою тоді була Армія. Вона могла легко зробити те, що пізніш зробив Б. Муссоліні: приборкати соціялістів, примусити балакунів працювати, наставити несоціялістичний, напіввійськовий уряд чи диктатора. Тоді фактично було дві армії: УНР і УГА. І С. Петлюра, і Є. Петрушевич користувалися повним довір’ям і послухом своїх армій. Отже, обидва мали силу стати диктаторами. Є. Петрушевичеві навіть уряд ЗУНР надав диктаторські права. Але, на наше нещастя, обидва на диктатора аніяк не надавалися; обидва були і своєю вдачею, і світоглядом щось цілком протилежне будь–якому диктаторству. Гірше того! С. Петлюра легко підпадав під вплив свого оточення, а воно було соціялістичне. Соціялісти просто полонили С. Петлюру.

Чим соціялісти тримали в свому полоні С. Петлюру?

Коротко — брехнею, шантажем. Вони застрашували С. Петлюру тим, що, мовляв, все українське селянство геть збольшевичилося, с. т. всі стали соціялістами, бажають соціялістичного ладу і тому підтверджуть лише соціялістичний уряд проти всякого іншого будуть воювати.

Не було і нема підлішої, бруднішої, ганебнішої брехні і наклепу на український нарід, як ця. Всі військові і селянські з’їзди в 1917 році показали ясніше ясного, що наше селянство не хоче ніякого соціялізму. Наші соціялісти казали, що тепер у 1918 році під впливом їхніх московських товаришів–соціялістів («большевиків») наші селяни геть усі стали соціялістами. За тих часів Україна горіла в огні селянських повстань, але соціялісти переконували С. Петлюру, що селяни повставали не проти соціялізму, що тоді його вже заводили москвини, але проти методів, якими його заводили, проти грабунків московської солдатні. А щоб переконати в цьому С. Петлюру, привозили з «радянської» України своїх однодумців, які вже визнавали «радянський уряд України» і працювали для нього. Ясна річ, ті відповідно інформували С. Петлюру. Та С. Петлюра хитався, бо від військової розвідки знав про цілком інакше ставлення нашого селянства до соціялізації. Напр., про (описану соціялістом Іс. Мазепою, але вже пізніш, на еміграції) таку демонстрацію думок українського селянства, що її Іс. Мазепа сам вважав за типову тоді в Україні. Президія повітового з’їзду «совєтів» запропонувала відкрити з’їзд