Павло Штепа - Українець і Москвин: дві протилежності

співом «Інтернаціоналу». У відповідь цілий з’їзд спонтанно заспівав «Заповіт» Т. Шевченка і примусив президію (москвинів і жидів) стояти під час співу. З’їзд мовчки слухав соціялістичних («большевицьких») промовців, поки вони не почали вихваляти «комуни» і закликати селян творити «колгоспи». Як тільки один з них почав це, то цілий з’їзд заревів, як дикий звір, і були б забили промовця, якби його не врятували чекісти. Ба, навіть у такому московсько–жидівському місті, як Одеса, величезна маніфестація на Шевченківські роковини несла жовто–блакитні, а не червоні прапори і співала «Як умру» та «Ще не вмерла», а не «Інтернаціонал» (По маніфестації ув’язнено в Одесі кілька тисяч люду). А це ж діялося за умов московського національного терору. Зрештою, навіть соціяліст отаман Григоріїв писав з окупованої москвинами території: «…90% населення України не хоче комуни» (Іс. Мазепа. «Україна в огні…»).

Та навіть на теренах, зайнятих Директорією, проти соціялістів була ВСЯ несоціялістична інтелігенція. В Кам’янці 15.VII.1919 утворився «Український Національно–Державний Союз». До нього ввійшли не лише націоналісти, але й всі несоціялісти, всі безпартійні, всі громадські, земські, освітньо–культурні, кооперативні діячі. Навіть кілька незасліплених соціялістів (членів Трудового Конгресу). Союзові симпатизували: член Директорії П. Андрієвський, весь галицький провід і, можна сказати, що всі полковники (свого часу 14 найвищих старшин армії УНР стали на захист П. Болбочана, коли соціялісти планували його розстріляти). Звичайно, на боці соціялістів були такі, як О. Волох (його за кам’янецьку зраду не покарано, і в подяку за це він пізніше перейшов до москвинів і командував у них полком). Метою того Союзу було боротися легальними способами за усунення соціялістів від влади.

Отже, ясно бачимо, що соціялістичні уряди Директорії не мали — поза своєю партією — ніякої підтримки, ніякої симпатії українського народу ані інтелігенції; вони були КЛІКОЮ УЗУРПАТОРІВ, якої головною метою було вдержати за всяку ціну владу в своїх руках, щоб передати її (і Армію) своїм однопартійцям, що вже визнали «радянський уряд України» і служили йому.

Хоч хиткий С. Петлюра був у полоні соціялістів, проте він не був сліпий і бачив, що соціялісти були руїнниками і зрадниками, він був ідейним і справжнім українським патріотом, а не засліпленим сектантом–партійником. Свого часу, коли соціял–демократична партія відкликала своїх членіб з уряду у дуже критичний для України час з причини партійних інтересів, — С. Петлюра вийшов з партії, а свого посту не покинув. Коли був несоціялістичний уряд С. Остапенка, соціялісти за кожної нагоди і без нагоди натискали на С. Петлюру, щоб він змінив його на соціялістичний, але С. Петлюра довго не піддавався. Не був він і амбітником, був завжди готовий пожертвувати собою для добра України. Він не один раз казав, що радо передасть владу, якщо буде певний, що наступник поведе справу не гірше від нього.

Є. Петрушевич мав 60000–ну здисципліновану, слухняну йому армію. С. Петлюра мав половину цього числа, а з того найліпшою, здисциплінованою частиною був корпус В. Оскілка. Є. Петрушевич, В. Оскілко, вище старшинство, Національно–Державний Союз — усі бачили, що соціялісти ведуть до катастрофи.

Отже, складаючи всі згадані передумови разом, можна сказати, що Армія (вища старшина) могла легко примусити, намовити С. Петлюру зробити те, що пізніше зробив (також, як і С. Петлюра, колишній соціяліст) Б. Муссоліні. Це — не лише усунути соціялістів від влади, але й відібрати від них можливість далі руйнувати, зраджувати, саботувати все те, що вимагали військові і селянські з’їзди ще в 1917 році. С. Петлюра міг призначити напіввійськовий диктаторський уряд із фахівців; міг закрити всі політичні партії, крім одної — справді української партії, справді державницької партії, партії, що складалася із справжніх українських патріотів, які не язиком, а чином УЖЕ довели: Українська Самостійна Держава є справді у них понад усе, навіть понад власне життя. Партії, що називалася Українська Армія.

А вона проголосила була б українському народові, що вона несе йому не соціялізм, а ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД СОЦІЯЛІЗМУ, що вона йде не під рожево–блакитним, а під жовто–блакитним прапором. Прапором, на якому є найголовніший колір України — колір збіжжя, колір Матері–Землі, рільничий, селянський колір, жовто–золотий, символ багатства, приватної ВЛАСНОСТИ на землю. Національно–військова диктатура — це був єдино можливий тоді порятунок України.

Здійснити її тоді можна було дуже легко. Звичайно, не в такий дурний спосіб, як думав П. Болбочан чи пробував В. Оскілко. Вистачило б, аби вища старшина дала С. Петлюрі ультиматум: або соціялісти за ґратами і військова диктатура, або вони відмовлять йому послуху. Вирішальним був би голос 60000 баґнетів Є. Петрушевича. Ідейний патріот С. Петлюра, напевно, був би погодився.

Наддніпрянська старшина готова була це зробити (пригадаймо її симпатії до П. Болбочана і В. Оскілка), але наддністрянська — ні. Ні, бо повстання проти законної, та й ще власної, влади заперечувало весь її світогляд, виховання і вдачу. Є. Петрушевич хотів тихого виходу з тодішнього хаосу, але він був… типовий галичанин, і тому вагу своїх 60000 баґнетів не поклав на терези історії в тій вирішальній справі.

Таке саме зробив раніш другий галичанин полк. Є. Коновалець. За дуже критичні для України часи українські несоціялістичні діячі пропонували йому силою перебрати від соціялістів владу в Україні. Єдиною тоді реальною силою з Україні був його корпус Січових Стрільців. Він відмовився виключно з тої причини, що та влада є формально цілком законна.

Але Революція має свої закони. І перемагає за революційних часів і умов лише той, хто визнає лише революційні, а не формально«правні «закони».

Це розумів В. Лєнін і ТОМУ відбудував Московську імперію, розігнавши формально–правне, законне Учрєдітєльнає сабраніє, «безправно» захопивши владу. Чи зле вийшли на тім москвини? Світ знає лише переможців. Переможеними — помітує.

Наші соціялістичні банкрути 1917–22 рр. викручуються ще браком національно свідомих, досвідчених політиків, дипломатів, генералів, старшин, урядовців. Так! Україна не мала в 1917 році таких національно свідомих людей. Але мала подостатком таких людей ЩЕ не свідомих національно. Правда, багато з них були більшими «єдінанєдєлімцамі», ніж чистокровні москвини, але було значно більше серед них т. зв. малоросів, с. т. людей, що любили Україну (Малоросію) підсвідомо.

Суспільство всюди складається з малих, активних скрайніх частин і великої пасивної середини. Скажімо: 10–15% ліворуч, 70–80% середини і 10–15% праворуч. Точної, виразної межі між ними нема; є переходові смуги. Щодо ворожости тих «малоросів» до ідеї української самостійности, їх можна б поділити схематично — приблизно так:

Дуже ворожих — 5%

Ворожих — 10%

Вороже–байдужих — 15%

Байдужих — 50%

Байдуже прихильних — 14%

Прихильних — 2%

Дуже прихильних