Владислав Валерійович Івченко - Одіссея найкращого сищика республіки

— Пані Агнешки. Усі ж думали, що ви померли, а вона хотіла забезпечити майбутнє вашої дитини, щоб та мала право на частину спадку. У Моніки теж є таке право, адвокат запропонував нам поділити ваші статки навпіл. Я подумала, що це буде справедливо, але попросила почекати хоча б рік. Я все ж таки вірила, Іване Карповичу, що ви так просто не здастеся і дасте себе вбити. Тому і не знепритомніла, коли ви з’явилися на порозі цього дому. Хоча здивувалася. Іване Карповичу, що з вами? Вам погано? Може, таки потрібен лікар? Ваню, Ваню!

Я знову закрутив головою, несподівано підлога стала зникати з-під ніг, я ледь утримався на стільці.

— Господи, ви поранені? Я таки викличу лікаря!

— Не треба. Дайте води, будь ласка. — Отримав склянку води, випив, глибоко подихав. Все було дивно, дуже дивно і зовсім не так, як я собі намріяв.

— Це якась маячня, — нарешті вимовив чи, радше, прохрипів.

— Що саме?

— Ну, оце все.

— Маячня? — здивувалася Єлизавета Павлівна.

— Маячня! Від першого слова до останнього! Я не був закоханий у пані Агнешку!

— А ось тут дозвольте вам не повірити. Я ж бачила її фото в газетах. Справжня красуня. Ніжна, тендітна білявка! Треба не мати серця, щоб не покохати її!

— Та вона ще дитина!

— Їй майже шістнадцять, раніше і в тринадцять одружувалися. Та й, судячи з фотографій, зовсім не дитина, а молода, розвинута жінка.

— Господи, та думками вона ще дитя!

— Думок її не читала, але читала те, що вона розповідала, і не скажу, що дитя. Ось буде у неї дитя — це вже інша справа. Хлопчика бажаєте чи дівчинку, Іване Карповичу? — Я намагався відчути в її голосі насмішку чи злість, але нічого такого і близько не було. Щиро цікавилася. Я знову глибоко дихав, намагався заспокоїтися. Так, здається, опанував себе.

— Єлизавето Павлівно, ось ми з вами дорослі люди?

— Ну, не так щоб дуже, Іване Карповичу. Я вважаю себе досі молодою. — Вона усміхнулася.

— Але ми знаємо, що для того, аби народилася дитина, між чоловіком і жінкою дещо має статися! Так?

— Звісно, що так.

— Але в нас з пані Агнешкою нічого такого не було! Розумієте? Не було! Не було!

— Та ну як же? А в кургані, коли вас зарили і ви думали, що загинете, а вона попросила вас узяти її, розповіла що саме для вас, якого полюбила ще з дитинства, берегла свою цноту! Це ж справжня поезія, чуттєва та пристрасна! Такого б у Росії раніше ніколи не дозволили друкувати, а зараз надрукували! Прямо пісня пісень! Як ви роздягали Агнешку, як перегризали зубами мотузки, що її зв’язували, як...

— Я перегризав? — аж підхопився я. — Це вона перегризала!

— Ніколи не повірю, щоб ви примусили дівчину гризти мотузку, — закрутила головою Єлизавета Павлівна. — Ви перегризали, потім укривали її ніжне тіло поцілунками, від п’ят до тім’ячка, з зупинками у всіх важливих місцях, де давали волю своїм губам пишним і язику сміливому, а вона шепотіла: «Ванюшку! Ванюшку! Ванюшку!» — і щедра наділяла своїм коханням чистим!

Тут я підхопився і вилаявся так, як ніколи в житті не лаявся. Аж Єлизавету Павлівну налякав.

— Господи, Іване Карповичу, я думала, що ви і слів таких не знаєте! Добре, що ніхто вас тут не зрозуміє, а то б уся вулиця збіглася послухати цю поезію в лайках!

— Це все брехня! Брехня! Суцільна брехня!

— Боже мій, Іване Карповичу, та не кричіть ви так, а то, борони боже, ще грець вас ухопить. Сідайте, сідайте, не нервуйтеся так!

— Так як же не нервуватися, коли неправда! Нахабний наклеп!

— То що ж, вас із Агнешкою в курган не закопували?

— Закопували! Але ми там не злягалися! Зовсім!

— А ось тут, Іване Карповичу, знову дозвольте вам не повірити. По-перше, через фотографії пані Агнешки. Та вона ж справжнє янголятко! Білявка, кучерики дрібні, шкіра чиста, кров з молоком, риси обличчя правильні, шийка лебедина, груди високі, постава шляхетна, талія осина, задок — наче бутон квітів райських! Та як на таке можна не спокуситися? Тим паче на порозі смерті! Не вірю! А я ж вас добре знаю, Іване Карповичу. Завжди ви любили у гречку стрибнути, а тут що, анахоретом стали? Вибачте, але не вірю. Не вірю.

— Єлизавето Павлівно, ну не було між нами нічого! Присягаюся!

— Ну чого ви так кричите? Знайшли від чого відмовлятися. Другий би і прибрехав, що було, а ви кажете, що не було.

— Не було! Бо вона ж дитина ще! Навигадувала собі бозна-що, наче я той обранець долі, який зробить її щасливою! А я ж їй у батьки годжуся!

— Ну, Іване Карповичу, кохання на вік не зважає.

— Не зважає, але ж і берега пускатися не можна!

— А чому ні, Іване Карповичу, чому не можна? У тому ж і