Кайла Броді-Тернер - Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер

–Ти зловила прихід. – відповіла Анабелль. –А тепер злізь із мого хлопця і погнали, ти нас сповільнюєш, а часу обмаль.

Кес опустив дівчину на землю і Майя, зніяковівши, пішла вперед.

–То, я тепер твій хлопець? – посміхнувся Кес.

–Завали.– застерегла Анабелль, прискорюючись. Проходи затягувалися, вікна між секціями зв'язувалися лозами.

Анабелль перелазила у віконце до сусіднього відсіку. Листя боляче хльоснуло її по обличчю і голові.

 –Швидше! Проходи закриваються.

Майя і Кес перескочили у віконце. Проходи були різними за шириною, один завширшки у два кроки, інший – у дві милі, добігти до іншого вікна, доки не закриється прохід, було нереально. Кес розсік брову, з неї текла кров, Майя роздряпала руки і лоб, Анабелль розсікла голову біля лінії росту волосся, і подряпала руки. Вони ледь встигли добігти до проходу і вистрибнули вперед, тримаючись за руки. Покотившись по вологій землі, вони важко дихали. Піт крапельками вкривав їхні чола. Очі були сповнені страху, а м'язи нили від втоми.  Виявилося, що, перебігаючи між проходами, вони здолали близько десяти миль, про що свідчив крокомір, який Пі–Джей увімкнув на годиннику Майї, коли вони входили в лабіринт.

–От, боягуз! Він нас кинув! – підлетіла до дерева Анабелль.

–Він не міг так вчинити! – крикнула Майя і підібрала зошит. – Він залишив послання.

–Ходімо. – сказав Кес, перевіряючи навігатор.– Він за півгодини звідси.

Пробираючись крізь густі зарості, друзі шарахалися від листя, боячись, що те поранить так само, як у лабіринті. Вони бігли галявинами, перестрибуючи глибокі чорні калюжі. Кілька гадюк, що злилися з гілками, кинулися за тими, хто біг, у спробі наздогнати і овитися навколо щиколоток. Страх йшов по п'ятах у друзів, хапаючи за волоски на шиї, обдуваючи холодом вологі спини. Пробігши трохи вперед, вони вийшли на світлу ділянку. Далі намагалися йти повільніше, намагаючись перебороти жахливий колючий біль у правому боці. Кес захекався, поставивши руки на коліна. Майя притулилася до дерева, поклавши руку на груди. Анабелль пройшла вперед, підсвічуючи шлях ліхтарем. Дерева і знову дерева, жодного натяку на вихід. Вони перевели дух і пройшли трохи південніше, ступаючи в ритмі шурхоту листя і хрускоту гілок під черевиками. Волога чорна трава була ніби вимазана смолою, підошви всмоктувало в неї, і взуття здавалося все в чорних в'язких патьоках. Пройшовши вперед, друзі наштовхнулися на сходинки, оточені виснаженою зеленню і мохом. Сходинки були вологими і ненадійними. Вони встали і поглянули на сходи, насупивши брови. Нічого в цьому лісі не приваблювало, а постійна зміна сутінків на темну непроглядну ніч лякала знайомих.

–Що внизу? – запитала Майя, захекавшись.

–Болото? – припустила Анабелль. – Струмок? – знову додала вона. – Печера? ЛАБІРИНТ? – нервово крикнула дівчина.– Або ще пара таких притрушених чуваків, як ті брати? Звідки нам знати, я тут променади не проводила!

–Тоді тільки один спосіб перевірити.– сказав Кес і спустився.

Анабелль і Майя зробили крок слідом за ним. Сходи скрипіли під їхньою вагою, волога деревина проламувалася під черевиками, які залишали діри в сходах. Схил був крутим і з кожним кроком друзів несло вниз швидше. Біля спуску сутінки знову змінилися темною ділянкою з вкритою туманом стежкою. Піднявся сильний вітер. За кілька кроків стояла стара кована брама, без додаткової огорожі вона була не замкнена, вітер свистів між сталевими огорожами брами. Було абсолютно незрозуміло, що вони охороняють.

Дерева росли настільки тісно, що неба вгорі не було видно. Круті схили оточували стежку за брамою, і друзі не розуміли куди йдуть, чи не привів їх Пі–Джей у пастку, в яку потрапив сам?  Стежка піднімалася вгору і разом з нею вони вийшли знову до сутінкової ділянки. Вдалині пронеслася тінь.

–Що це? – схопилася Майя.

–Тут... по той бік лабіринту, за водоспадом, є Мавзолей Душ. –відповів Кес.– Я мало що чув про те місце... але знаю, що там водяться... привиди.

–Привиди? – затремтіла Майя.

–Мавзолей Душ? – здивувалася Анабелль. – Привиди? Кесе, ти з глузду з'їхав?

–Ми потрапили у вагон, у який ніхто з нас не сідав, там хлопець сам боровся зі зграєю вовків, яку бачить тільки він, ми повернулися туди ж, де були, а тут найстрашніший ліс, у якому мені вдавалося побувати, Ейбі, і тут уже було чимало дивного, від м'ясоїдних лабіринтів, до напівмертвих чуваків, що лякають до чортиків! Невже залишилося ще місце скептицизму? Особливо тобі, після...

Кес зупинився, Анабелль опустила очі. Він мав рацію, місця скептицизму справді не залишилося. Але ховатися за глузливим сумнівом у реальності здавалося дівчині таким–сяким захистом. Пройшовши ще вперед, вони помітили праворуч поворот залізниці.

–Гляньте, ми маємо бути близько. Згадайте, перш ніж вагон розколовся, нас привезли до лісу. – згадала Майя.

Вони йшли вздовж рейок, що йшли навколо, вкритої томною зеленню скелі. На схилі урвища, під рейками вони помітили сріблясті уламки, ніби розбили дзеркало – уламки вагона. Пі–Джея вони виявили на тій самій стежці, він тримав рівновагу, крокуючи по рейці. Майя вже було покликала Пі–Джея, але рейки затремтіли. Усі повернули голови, і за поворотом з'явився вагон, що розвалювався на частини, усередині якого були Анабелль, Пі–Джей, Майя, Кес і Едріан, кілька тижнів тому. Вагон стрімко наближався, усі ніби приросли до землі, не здатні навіть переступити рейки.