Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

одне, що там публічні кампанії і такі труднощі для людей, які вперто працюють у промисловості, нікому навіть не приходять до голови. Бо там, якщо вже хтось має за собою верх, то вже не боїться жодної думки чи пліток. Знає, чого триматися, бо це очевидно. А тут ні те, ні се.

Пепперль весело розсміявся:

— Але ж ви не будете нас переконувати, пане директоре, щоб ми перебралися туди, до тієї ясності, якщо ви вже й сам сховалися у нас, у австрійському мороці.

Якобс похилив голову, його шия напухла, як у бика перед коридою, якого дражнить якийсь хлопчак і з яким він не хоче паскудитись. Мандль повернувся до свого:

— Так чи інакше, а в Карпатах ані корупція, ані протекція влади не була нам потрібна, вистачило малих завдатків, а в основному добре слово, і це ще раз дає нам розуміння привабливості такого бізнесу і безповоротності втрат у випадку відмови від нього.

Директори, в тім і Якобс, сумно похилили голови, а Пепперль хвацько засміявся:

— Зрештою, ці Карпати не належать Англії чи Пруссії, а нам. Не мусимо зважати ні на одних, ні на других, поки наш Відень тримає голову високо. Ми не боїмося.

Директор Якобс фиркнув, як обурений кіт, після чого почав понуро громити:.

— Не боїтеся? На якому ж ви, австрійці, світі живете? У хмарах чи радше у Rathauskeller[99], що не бачите тверезого дня? Я повністю підтримував той бізнес у горах. Це трохи так, як в Росії, а може й іще краще, бо без чиновників і без забарикадованих кордонів. У бізнесі потрібно хапати швидко, хапати, поки є що, а якщо дають задармо, то ще й ковтати про запас, давитися, але ковтати. Але що потім робити з деревом? Звідки взяти капітал на переробку і доставку? Треба мати очі! Коли нові столиці і нові сили засвічуються, то треба швидко зголоситися, щоб бути першим. Навколо вас неймовірні сили, а ви, як когути: «не боїмося».

Директори засумували, Гусарек похилив голову так, наче чекав на удар, лише Пепперль підвів ясного чуба і випростався, як когут.

— Не боїмося! Капітали знайдуться і у нас. Бо найбільший наш австрійський капітал — це серце. Так само, як наш директор Мандль, ми тим гірським селянам принесемо добре серце. Das weaner Herz.

Заклопотаний Мандль бовкнув:

— Я б це окреслив інакше, але це правильно, що ми самі собі повинні давати раду, повіривши у власні сили. Ми вже зробили піонерські кроки, тут коло гирла Дунаю, і не одне принесли в жертву.

Якобс різко махнув рукою, наче хотів врізати комусь із них, чи щонайменше послати їх під всі чорти. Він надто задихався і, дозволивши австрійцям себе втягнути, уподібнювався до їхньої мови.

— Menschenkinder! Ihr seid Leut — це ви такі промисловці і бізнесмени? Першою заповіддю є не вірити нікому і ні в що!

Мандль терпко вставив:

— Тільки в пруссаків, як ви.

Та Якобс продовжував так, ніби не почув:

— А ви вірите в дурниці. Звідки ви знаєте, що ті селяни з гір вже не протверезіли або чи хтось їх не підбурив, і вдруге номер з Карпатами не пройде? Тільки один шеф це второпав на льоту. Нічого не означає віра чи принесені жертви, ані те, що ми мучимося тут; не вірити треба, а калькулювати без віри! Не в пруссаків я вірю, просто бачу, як вони набухають. Тут Росія — потвора незмірних багатств, там Англія, ті хоч і калькулянти, але тільки в арифметичному прогресі, а посередині пруссаки в геометричному. Пришвидшений світ. Пруссаки перегонять, тож поспішаймо і ми разом з ними. А пан директор Мандль, ніби й бізнесмен, ніби й єврей, ніби й вмієте рахувати — вам вже зовсім так не годиться. На чому ж ви базуєте ті ваші ілюзії і всі цю австрійську балаканину?

Якобс задихнувся, не міг говорити, а Мандль твердо відрізав:

— Я вірю в силу поступу і цивілізації, а отже — в дух. Якщо Австрія, як це зараз виглядає, висунеться на чоло як вогнище толерантності і як союз народів, то прогрес її захистить і збереже для свого ж власного інтересу, з історичної необхідності!

Директор Якобс задихнувся відлунням: «Поступ у власному інтересі! З необхідності!». Ти скажи. Тьху! Це вже соціальна демократія, — міряв він понуро Мандля поглядом, але відвернув погляд, бо жупаніца саме несла з димком чайник з кавою. Замість того, щоб громити австрійців і їхні задимлені марення, він зосередив увагу на задимленій дійсності. Жупаніца розливала турецьку і по-турецьки приготовану каву до боярських синіх філіжанок з золотими краями, а Пепперль по-віденськи заспівав:

Kafferl, Kafferl du bist guet

Ich kauf mir heur kan neuen Fluet.

Радіючи, обидва віденські директори, як католико-консервативний, так і віри в прогрес, підхопили за ним по-народному:

Aber Kafferl, Kafferl du bist guen

Попивали мовчки, а Пепперль ще співав:

Wann i amol heirat

Muess mai Haberstroh weg.

Hoderada-ho, hoderada-ho-ho

Захоплені пани-директори Трасту повторювали із запалом: hoderada-ho, hoderada-ho-ho. Та на цьому не закінчилось. Звільнений з вузів іноземної дисципліни Пепперль розщебетався, розсвистався і розспівався.

— А ось це впізнаєте, панове? Тільки в цьому я залишаюсь затятим монархістом, у прив’язаності до його Королівської і надкоролівської величності — короля вальсів Йогана Штрауса. Ось це остання новинка, фейлетонний вальс, скомпонований для балу преси.

Свистів і співав, а зачаровані директори повторювали за ним тихенько захопливу мелодію, ідучи в мріях до заток Дунаю, до блакитного Дунаю у Відні.

Пепперль зачаровував надалі і лепетав:

— Ах, як би ж у мене під рукою була сяка-така скрипка. Взагалі-то я скромний обиватель нашої веселої республіки тонів, таких як славетний віцмахер Моцарт, таких як наш солодкий друг вина Бертль, бо саме так називали Шуберта, і інших, багатьох інших. Мені бачиться, як віденський дух підіймається від ріллі, від людей, і злітає до вершин.

Скромний секретар покорив уже, як калькуляційного, так і ідеалістичного директора. Мандль докінчив пошепки:

— І в майбутнє також…

Потужний Якобс застиг. Підозрюваний у смутку з причини закінчення кулінарних задоволень, він співчутливо кивав головою на цих австрійців, яким вистачило й кави, аби забути. Він знову зібрався їх громити і загудів:

— Панове, кава кавою, але…

І зрозумів, що не варто. Прив’язаний до якнайбільш відчутних благ, він зневажав ілюзії, які затуманювали йому погляд у далину. Його вгодоване лице, дарма, що таке по-степовому просторе, було опанованим у кожній зморшці, в кожному опукленні одним-єдиним виразом зневаги.

8

Спека