Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

агресивний капітал. Це опинилося в суді. Суддя, що мав борги, виявився приступним, похапцем ствердив фальшивість інформації з преси, а навіть злий умисел. Коли ж у свою чергу преса, навіть не надто сміливо, легко ляснула по вироку, то цей надвразливий, ба лоскотливий суддя, може й під натиском наших, почувся ображеним і звинуватив винуватців того вітру в образі суддівської гідності. Звинувачені зовсім не злякалися, бо справа прийшла до суду присяжних, і любителі прогулянок у Вінервальді, підстібнуті плітками, виправдали звинувачених. Тріумфальні плітки розширилися, мов пожежа, здавалося, що Траст зганьблено, погублено, і нас з ним також. На щастя, австрійська влада полегшує життя половинчастими засобами. Суддю перевели і це вже було поступкою для мас. Але хоч легковажний і швидкий до задоволень мотлох затих, то преса не затихла, особливо два типа. На щастя, і в них були досить добрі віденські звички, не вказувати ні на кого пальцями. Шеф тоді був у Австралії, не дізнався про це, а британське посольство ніби й не зауважило, а швидше, очікуючи, вдавало, що не зауважує. Наш секретар Пепперль Кюрнберґер знає про це найкраще, бо його дядько Фердинанд сумно відзначився у кампанії в пресі проти нас. Мушу сказати, і хай Пепперль вибачає, що, на щастя для нас, той захворів.

Якобс надув губи і видмухав з них зневажливо:

— Österreichische Schlamperei[95]! Зверху до низу.

Заохочений і трохи збадьорений медом Пепперль, худий високий блондин із випуклими синіми очима, веселий і ввічливий, відповідав, посміхаючись не то іронічно, не з виправдовуючись:

— Треба знати темперамент мого дядька, це ж поет, незламний шанувальник лісу, розмашистий, але людина великої доброти. Він не лише через хворобу припинив нападки, але ще до неї через вмовляння всієї нашої родини. Потім шкодував через свою гостроту, переймався долею директора Гусарека, навіть побоювався, що нехотячи зробив тому кривду, адже він цілив у когось іншого. Та правду кажучи, він навіть у інших не цілив, і ще менше у сам Траст, а в усіх тих пузатих nouveau-riche[96], що викаблучуються по театрах та операх, директорів і псевдо-директорів з усією їхньою капіталістичною «релігією». Тож, як це завжди у Відні, все закінчилося на забаві і дотепах. Бо точка зору дядька була забавною, не позбавленою чарівності. Любителі прогулянок виїздили під Вінервальд на Гойріґера, тішилися перемогою, тобто дотепами дядька, насміхалися, забули про Траст і про всіх деревщиків. Справу похоронили, і ніхто вже її не воскресить.

Мандль втішився:

— Ах, ці віденські анекдоти! Пепперль, розказуйте, бо при цьому можна забути про все. Тож, що написав ваш славний дядько? Я це не читав, бо тоді вештався по Буковинах, по Карпатах.

Пепперль також був радий і оповідав:

— Дядко Фердинанд писав, що у тих героїчних змаганнях ми є свідками боротьби двох релігій: з одного боку сучасна гуманітарна і, звичайно ж, християнська релігія людини, а з іншого — поганська релігія дерев. До першої належать люди дії і поступу, деревщики, Трасти і їхні директори з усіма державними помічниками, лісниками, суддями також, до другої — якісь там моралісти, ідеалісти зі свитою любителів прогулянок і неосвіченого натовпу. І саме вони насмілилися кинути виклик людям дії, шельмуючи їх і обмовляючи, що ті є піратами, перетвореними на старших лісників, фінансових службовців, суддів, а передусім на капіталістів, тільки за те, що вони взяли на себе завдання і жертовність, щоб відкрити світові наші ліси. Але результат безсумнівний, адже цей культ дерев і лісів — це темнота древніх часів, яка протистоїть поступові, яка проти культури і освіти. Схаменіться! — волає дядько. — Не гай, не ліс є святістю, а людина. Не Вінервальд, а прогрес і вигідна торгівля! Тож нехай закон сміливо стає на бік людини, на бік директорів, на бік новобагатьків, їхніх метрес і екіпажів, їхніх театральних лож, словом — на бік культури, а не на сторону лісу, диких тварин і варварства. Поміняймо святі гаї на гроші, ще більш святі, якнайбільше грошей для культури, для людини, для духу. Dös is a Hetz!

Обидва віденські директори, почастовані такою розповіддю, тішились так, неначе вони вже опинилися в Вінервальді, переходили на віденський діалект, а Якобс надалі зберігав зневажливу кислу посмішку, ніби був невтішним, але не через закінчення вечері, а через провінційні втіхи своїх колег. Пепперль далі мирно гомонів:

— Дядько Фердинанд здобув собі ворогів, це правда, але ті, хто його знав, добре розуміли, що він має не лише рацію, але й серце. На його боці були усі веселуни, тобто весь Відень. Він не хотів нищити людей, а лише замітав, вимітав зловживання і, скажімо щиро, також старе павутиння. Це, мабуть, і є a work for many[97], яке нахвалював сьогодні наш шеф.

Директор Гусарек поблажливо погодився:

— Наш Пепперль — це ліберал, розпечений до червоності, і так висловлюється, але він правий. Ті ліберали, що ж, іноді потрібно визнати…

— Ну, бачите, — засміявся Мандль, — тепер поясніть тим англійцям, як тут у нас самостійно функціонує дотеп, ніби громовідвід. І тепер у світлі тих змагань і тих дотепів видно практичність моєї неприглядної, як про це перешіптувались, непрактичної карпатської ідеї. Це не тільки не було задорогим, як визнає наш шеф від рахунків, але і ще, що є вирішальним у підприємництві, несподівана rentabilitè[98]. І ще одне: наше сумління щодо Трасту — спокійне. Цим прибуткам не загрожують жодні інтриги чи небезпеки…

— Цілком слушно, — жваво перебив Гусарек, — сьогодні через заздрість мотлоху і хворобливої вразливості багатьох чинників жоден бізнес не має гарантованого майбутнього, а цей карпатський мав.

— І про це йдеться! — втішився Мандль. — Тільки ви один мене розумієте. Бо про ті дерева і ліси з Рабинця не згадають ні плітки, ні преса, а любителі прогулянок не влаштують нам процесу і не засідатимуть як присяжні, не знайдеться також поета для їхнього захисту, як дядько пана. Навіть той гірський дідич, хоч він і противник вирубок, не скаже ані слова, бо для нього це не годиться. І такі скарби віддавати пруссакам за ціною ілюзій?

— Чи ви, пане директор, певні, що ніхто не зацікавиться тими лісами? — підступно запитав Пепперль.

— Ніхто й ніколи, бо кому це потрібно?!

Директор Якобс, хоч видавалося, що для нього все вже є марнотою, все ж переймався. Промовляв з тугою приреченого:

— Як керівник на теренах Угорщини я боюсь, щоб Будапешт не заразився пресою у Відня, бо вони там, попри удаваний опір, люблять наслідувати Відень. Навіть угорські євреї забувають, що вони євреї. Треба визнати Росії хоч це