Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

з них панічно біг до виходу, решта сиділи на місці, не наважуючись поворухнутися. Зала нагадувала корабель без капітана. Даґні рушила крізь натовп услід за зграєю. Ніхто не намагався її зупинити.

Вони згромадилися у невеличкому приватному кабінеті: містер Томсон сидів, згорбившись, у кріслі й охопивши голову руками, Веслі Моуч стогнав, Юджин Лоусон ридав у якійсь дитячій злобі, Джим спостерігав за ними з дивним напруженням у погляді.

— А я ж вас попереджав! — кричав доктор Ферріс, — Попереджав, хіба ні? Бачите, чого ви досягли своїм «мирним переконанням»!

Вона й далі стояла на порозі. Якщо вони і бачили Даґні, то її присутність їх не обходила.

— Я йду у відставку! — волав Чік Моррісон. — У відставку! Годі з мене! Я не знаю, що сказати країні! Я не можу мислити! І навіть не намагатимусь! Це марно! Я нічого не міг зробити! Ви не повинні мене осуджувати! Я йду у відставку! — Він розмахував руками чи то з безпорадності, чи то на знак прощання, а потім вискочив із кімнати.

— Він має власне обладнане сховище в Теннессі, — промовив Тінкі Голловей ніби машинально, начебто й він теж ужив усіх можливих заходів і тепер міркував, чи ще, бува, не пора діяти.

— Він там довго не протримається, якщо взагалі дістанеться туди, — сказав Моуч. — З усіма цими бандами грабіжників і станом транспорту… — Він розвів руками, не завершивши фрази.

Даґні розуміла, про що вони зараз усі думають. Попри запасні аеродроми та різні сценарії, що їх ці чоловіки вже багато разів обмірковували, всі вони знали, що опинилися в пастці.

На їхніх обличчях не було страху, лише натяк на нього, такий собі легкий переляк. Їхні емоції коливалися від повної апатії до полегшення, мов у шахраїв, які розуміють, що гра по-іншому і не могла завершитись, а тепер навіть не намагаються щось змінити чи бодай пошкодувати про те; від ображеного засліплення Лоусона, який просто не бажав нічого розуміти, до своєрідної напруженості Джима, на обличчі в якого блукала таємнича посмішка.

— То що? Що тепер? — нетерпляче запитував доктор Ферріс з кипучою енергією людини, яка в істеричному світі почувається, наче вдома. — Що ви з ним збираєтеся робити? Сперечатися? Дискутувати? Виголошувати спічі?

Усі мовчали.

— Він… повинен… урятувати… нас… — проказав Моуч повільно, скеровуючи рештки свого розуму на те, щоб виставити ультиматум реальності. — Він повинен… обійняти посаду… і врятувати систему.

— Може, напишеш йому про це в любовному листі? — запитав Ферріс.

— Ми повинні… примусити його… обійняти посаду… Ми повинні присилувати його взяти на себе управління, — сомнамбулічно промовив Моуч.

— Тепер ви, сподіваюся, розумієте, якою вартісною установою є Державний науковий інститут? — запитав раптом Ферріс.

Моуч не відповів йому, але Даґні помітила, що всі, схоже, знали, про що йому йдеться.

— Ви були проти мого дослідницького проекту, вважаючи його «непрактичним», — лагідно продовжив Ферріс. — Але що я вам казав?

Моуч мовчав, клацаючи пальцями.

— Зараз не час для дріб’язковості, — водночас і рішучим, і слабким голосом промовив Джеймс Таґґарт. — Нам не варто панькатися.

— Мені здається… — похмуро проказав Моуч, — що… що… мета виправдовує засоби…

— Нині вже запізно для якихось докорів сумління чи принципів, — сказав Ферріс. — Зараз може спрацювати лише пряма дія.

Усі мовчали. Здавалося, всім хотілося, щоб саме мовчання, а не слова виражали їхні думки.

— Це не спрацює, — сказав Тінкі Голловей. — Він не поступиться.

— Це ви так вважаєте! — хмикнув Ферріс. — Ви не бачили нашої експериментальної моделі в дії. Минулого місяця ми розкрили три заплутаних справи про вбивство.

— Якщо… — почав містер Томсон, і його голос раптово перейшов на стогін. — Якщо він помре, всі ми теж загинемо!

— Не переживайте, — промовив Ферріс. — Він не помре. «Переконувач Ферріса» надійно прорахував таку можливість.

Містер Томсон не відповів.

— Мені здається… в нас немає іншого вибору… — сказав Моуч мало не пошепки.

Усі й далі мовчали. Містер Томсон намагався не помічати, що всі присутні дивляться на нього. А потім він раптово вигукнув:

— Що ж, робіть, як хочете! Я не заважатиму. Робіть, як хочете!

Доктор Ферріс обернувся до Лоусона.

— Джине, — напружено і досі пошепки промовив він, — мерщій у радіорубку. Накажи всім станціям приготуватися. Скажи, що я підготую містера Ґолта до виступу протягом найближчих годин.

Лоусон підхопився і з несподівано радісно вибіг з кімнати.

Даґні зрозуміла. Зрозуміла, що вони збираються робити і який внутрішній стан дозволив їм прийняти таке рішення. Вони не сподівалися, що їхній задум матиме успіх. Вони розуміли, що Ґолт не здасться. Та вони й не хотіли, щоб він здався, бо знали, що їх ніщо вже не порятує. Та й, зрештою, не бажали порятунку. Ними керувала паніка і бездумні емоції, все своє життя вони боролися з реальністю і тепер досягли того стану, коли принаймні почувалися, як удома. Їх навіть не турбувало, звідки в них це відчуття. Їхня сутність зводилася до того, що ніколи не варто замислюватися, що і як вони відчувають, до них просто прийшло усвідомлення, що саме цього вони прагнули, що це і є та реальність, яка становить сенс їхніх почуттів, дій, бажань, прагнень і вибору. В цьому й полягала суть і характер їхнього бунту проти життя і незбагненного пошуку неназваної нірвани. Їм не хотілося жити. Тому вони хотіли, щоб він помер.

Жах, який охопив Даґні, був схожий на удар батога. Збагнула, що предмети, які вона сприймала за людей, людьми ніколи не були. Їй раптом стало все зрозуміло — і остання відповідь, і їхня потреба діяти. Він у небезпеці. І не було ні місця, ні часу для емоцій щодо подальших кроків недолюдей.

— Нам слід зробити все так, щоб ніхто про це ніколи не дізнався, — прошепотів Веслі Моуч.

— Ніхто не дізнається, — запевнив Ферріс. У їхній голосах відчувалася скрадливість змовників. — Це таємне місце, окрема споруда на території інституту… Звуконепроникна, розташована на безпечній відстані від решти споруд… Лише одиниці з нашого персоналу мали туди доступ…

— Якби ми полетіли… — промовив Моуч і раптом замовк, немовби зауваживши пересторогу на обличчі Ферріса.

Вона помітила, як Ферріс зупинив на ній свій погляд, немовби раптово пригадав про її присутність. Обличчя Даґні не здригнулося, демонструючи цілковиту байдужість, — наче вона нічого не розуміла і нічим не переймалася. Потім, немовби усвідомивши, що тут тривають секретні перемовини, вона повільно обернулась і, ледь стенувши плечима, вийшла з кімнати. Знала, що вони вже перетнули ту межу, коли стали