Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

Так само неквапливо і байдужо вона йшла залами готелю до виходу. Та вже надворі, пройшовши квартал і звернувши за ріг, її голова несподівано смикнулась угору, складки вечірньої сукні, немов вітрило, з шумом затріпотіли об ноги від несподіваної стрімкості рухів.

І тепер, коли вона мчала крізь темряву, думаючи лише про те, де б якнайшвидше знайти телефону будку, відчула, як у ній росте нове відчуття, що виштовхує напруження страху й небезпеки. Відчуття свободи світу, якому ніхто й ніщо не зашкодить.

На хіднику вона помітила смужку світла, що пробивалася з вітрини бару. Ніхто не звернув уваги, коли вона пройшла через напівпорожню залу: кілька відвідувачів досі напружено перешіптувалися перед потріскуванням порожнечі телевізійного екрану.

Стоячи в тісному просторі телефонної будки, як у кабіні космічного корабля, готового летіти на іншу планету, вона набрала номер OR 6-5693.

Їй одразу ж відповіли:

— Алло?

— Франциско?

— Привіт, Даґні. Я чекав на твій дзвінок.

— Ти слухав радіо?

— Так, слухав.

— Вони хочуть примусити його здатися, — вона намагалася говорити так, неначе просто викладала факти. — Вони збираються влаштувати йому допит. На території Державного наукового інституту вони мають якусь машину, яку називають «Переконувач Ферріса». Це у Нью-Гемпширі. Вони згадали про літак. Сказали, що змусять його виступити по радіо протягом найближчих трьох годин.

— Ясно. Ти дзвониш із телефонної будки?

— Так.

— І досі вбрана у вечірню сукню?

— Так.

— А тепер слухай уважно. Йди додому, перевдягнись, збери все найнеобхідніше, візьми коштовності й решту цінних речей, які можеш з собою забрати, одягни щось тепле. Пізніше ми на це не матимемо часу. Зустрінемося за сорок хвилин на північно-західному розі, за два квартали на схід від головного входу до Термінала Таґґарта.

— Гаразд.

— Бувай, Чушко.

— Бувай, Фріско.

Менш як через п’ять хвилин Даґні зривала з себе вечірню сукню у спальні своєї квартири. Вона покинула її на підлозі посеред кімнати, як непотрібні однострої армії, в якій вона більше не служила. Вбралася у темно-синій костюм і, згадавши Ґолта, у білий светр з високим коміром. Спакувала валізу та сумку на паскові, яку могла почепити собі на плече. Коштовності, включаючи браслет з ріарден-металу, що вона заробила його в зовнішньому світі, та золоту п’ятидоларову монету, яку заробила в долині, сховала в самісінький куточок сумки.

Без жодного жалю вийшла з квартири і замкнула двері, хоч і знала, що, можливо, ніколи вже сюди не повернеться. На мить їй стало важче, коли вона прийшла до свого кабінету. Ніхто не бачив, як вона туди зайшла. У приймальні було порожньо. Величезна споруда Таґґарта здавалася надзвичайно мовчазною. Даґні дивилася на свій кабінет, згадуючи про всі роки, проведені тут. Потім вона всміхнулася. Ні, це не так уже й важко. Відчинила свій сейф і дістала документи, по які сюди прийшла. Ще вона хотіла забрати звідси портрет Натаніеля Таґґарта і мапу «Таґґарт Трансконтиненталь». Вона зламала рами, згорнула у трубочку портрет і мапу й поклала їх до валізи.

Вона вже закривала валізу, коли почула чиїсь рвучкі кроки. Розчахнулися двері, й у кабінет влетів головний інженер. Він увесь тремтів, обличчя було перекошене.

— Міс Таґґарт! — вигукнув він. — Ох, слава Богові, міс Таґґарт, що ви тут! Ми шукали вас повсюди!

Вона не відповіла, а лише запитально дивилася на нього.

— Міс Таґґарт, ви вже чули?

— Що?

— Отже, ви не чули! О Господи, міс Таґґарт, це… Я не можу повірити, але… О Господи, що ж нам робити? Мос… мосту Таґґарта більше немає!

Даґні дивилася на нього, неспроможна поворухнутися.

— Його немає! Його висадили в повітря! За одну секунду. Ніхто точно не знає, що сталося, але, схоже… припускають, щось відбулося на «Проекті Ікс» і… схоже на… звукові хвилі, міс Таґґарт! Нікуди неможливо дістатись у радіусі півтори сотні кілометрів! Це неможливо, цього не може бути, але в цьому радіусі все стерто з лиця землі!.. Ми не можемо знайти жодних пояснень! І ніхто не може дати відповіді — ні газети, ні радіостанції, ні поліція! Ми досі намагаємося щось зрозуміти, але чутки, що долинаються з країв цього кільця… — він затремтів. — Одне можна сказати напевно: мосту немає! Міс Таґґарт! Ми не знаємо, що робити!

Вона кинулася до свого столу і схопила телефонну слухавку. Її рука застигла в повітрі. Повільно, поштовхами, з неймовірним зусиллям вона змусила її рухатися, щоби повернути слухавку назад на важіль. Їй здавалося, що для цього знадобилося чимало часу, немовби її рука повинна подолати атмосферний тиск, що його несила здолати людині. І впродовж цих секунд постійного і сліпучого болю вона зрозуміла, що відчував Франциско тієї ночі, двадцять років тому, і що відчував двадцятишестирічний юнак, який востаннє дивився на свій двигун.

— Міс Таґґарт! — скрикнув головний інженер. — Ми не знаємо, що робити!

Слухавка м’яко опустилася на важіль.

— Я теж не знаю, — відповіла вона.

За мить вона усвідомила, що настав кінець. Вона почула свій голос, який радив усе якнайдокладніше з’ясувати і повідомити їй, а потім чекала, поки відлуння кроків головного інженера стихне в коридорі.

Перетинаючи востаннє вестибюль вокзалу, вона зиркнула на пам’ятник Натаніелеві Таґґарту — і згадала про свою обіцянку. Тепер це вже лише символ, подумала вона, але це буде прощання, на яке Натаніель Таґґарт заслужив. У неї не було з собою крейди, тому вона дістала помаду з сумочки і, всміхаючись до мармурового обличчя чоловіка, який зрозумів би її, намалювала великий знак долара на п’єдесталі біля його ніг.

Вона перша прийшла на місце зустрічі, на ріг за два квартали на схід від входу до Термінала. Чекаючи, вона помітила перші ознаки паніки, яка незабаром охопила все місто: пришвидшений рух автомобілів, деякі з них навантажені домашніми речами; повз неї промчалося занадто багато поліцейських машин, а вдалині лунало занадто багато сирен.

Новина про те, що міст зруйновано, вже розповзлася містом, незабаром усі зрозуміють, що Нью-Йорк приречений, і почнеться панічна втеча. Тікати нема куди, але її це більше не обходило.

Даґні здалеку побачила Франциско. Вона впізнала його швидку ходу ще до того, як роздивилася обличчя під низько насунутим на очі капелюхом. Вона зауважила момент, коли він, підійшовши ближче, побачив її; махнув рукою і всміхнувся. Якесь ледь відчутне напруження у русі його руки нагадало жест д’Анконії, що вітав довгожданого блукальця біля брами своїх володінь.

Коли він наблизився, Даґні стояла, урочисто випроставшись, і дивилась йому в обличчя; потім звернула погляд