Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

імам Сартської мечеті ахун Мір-Курбан. Дуже хочуть зустрітися з Абаєм також імами мечетей цього берега і ще багато казахських наставників віри — карі і хальфе.

Не дослухавши млявої промови Кокпая, Абай перервав його жартом:

— Е, та чи не для того зібралися разом усі ваші хаджі, щоб відправити мене, грішного, у Мекку? Чи не надумали вони догодити аллахові, схиливши мою стару голову до землі, наставивши мене на путь істини?

Алпеїм, не стримавшись, розсміявся, а Кокпай незворушно вів далі:

— Вся громада просить у вас поради, Абай-мірза. Я казав поки що про осіб духовних, але на вас чекають і інші люди з обох берегів Іртиша. Це заможні татарські купці, власники будинків, великих магазинів, такі, як шановний Валі-бай, бай Сидик, Ісхак, Ікрам, мірза Шеріяздан. А разом з ними казахські міські баї: Сейсеке, Хасен, Жакип, Блеубай-хаджі. До них приєднують свій голос і відомі вам почесні громадяни міста — купці Бахія-хаджі, Бала-жан, Турбек, чиї каравани ходять від самого Ірбіта до Китаю…

Дивлячись на похмуре обличчя Абая, Кокпай зрозумів, що навряд чи той вважає усіх цих баїв достойними людьми. Але Кокпая послали говорити, і він говорив… А що вдієш? Вичерпавши перелік хаджі і багатіїв, він перейшов ДО інших поважних городян. Якщо не подобаються ті, є інші, на який завгодно смак.

Не забув Кокпай додати, що до духовних осіб і торговців приєднуються у спільній для всіх справі також казахська і татарська інтелігенція — зіяли. Серед них є статечні літні люди, відомі товмачі, які вже встигли поставити собі у місті цегляні будинки. Є й справжні зіяли, передові, освічені люди, які здобули освіту в Петербурзі або в Москві. Це не сини якихось простих степовиків, а нащадки ханів і важних чиновників: «Вихідці з верхівки роду Суюндик», «Сини уславлених родів Каракесек», «З славетного гнізда Токал-Аргина» або «З могутніх аулів Наймана». Сівши на свого конька, Кокпай нестримно мчав уперед, усіляко звеличуючи ханів, султанів і тюре. Одні з цих зіялів живуть у місті постійно, інші перебувають тут проїздом, але й ті й ті однаково прагнуть побачити Абая…

— Хто ж вони такі? — спитав Абай. Його розсмішила старанність, з якою Кокпай вихваляв свій «крам».

Кокпай, трохи хвилюючись, насамперед назвав тюре Азимхана Жабайханова. За ним — Сакипа Сакфаєва, що вчився в Петербурзі на адвоката. Потім Башіра Баспакова, який готується стати ветеринаром великого пана і багатія Кадира Нуржанова, а також добре відомих Абаю Сарманова, Самалбека, Даніяра, котрі посіли тепер високе становище.

Кінець кінцем Абай і справді зацікавився, на чому могли зійтися правовірні служителі аллаха з казахськими чиновниками з царських кацелярій, що здобули російську освіту. Кокпай навмисне не говорив про це докладно, а додавав усе нові й нові імена. Всі ці люди, разом узяті кожен зокрема, нібито дуже хочуть особисто, віч-на-віч говорити з Абаєм, а йому, Кокпаю, дали тільки скромне доручення: довідатись і сповістити імамів Ашім-хаджу і Ахметжан-хазрета, чи не погодиться Абай приєднати свій голос до голосів названих знатних людей…

В чому ж полягає мета, що об’єднує всіх правовірних? О, це висока мета: створення єдиного всеросійського релігійного центру «Муфтіяту», підпорядкованого муфтію, який стане віднині верховним пастирем не лише всіх мусульман міста, а й усієї Семипалатинської області і, більш того, всього казахського народу. В його віданні будуть також усі прихильники ісламу в Казані, Уфі, Оренбурзі, Троїцькому, Омську і, в такий спосіб, «усе тридцятимільйонне мусульманське населення Російської імперії, брати і сестри в істинній вірі, стануть ще ближчі одне до одного, згуртуються в єдину сім’ю».

Але це ще не все: в Стамбулі, в країні халіфату, перебуває духовна опора всіх правовірних — Шейх-уль-Іслам. До нього повинна приєднатися і російська мусульманська громада. Це велике завдання поставила група хаджі татарської, казахської та інших національностей, які живуть в Росії і побували нещодавно в Мецці та Медіні. З Семипалатинська в цьому благородному зговорі брали участь Габдураззак-хаджі, багатій Ікрам, а від казахів — Ахметжан-хазрет та бай Бахія-хаджі. Від імені правовірних міста вони пообіцяли всіляко домагатися того, щоб у Росії був єдиний віровчитель — святий муфтій. З цією метою вони попросили дозволу білого царя та його сенату на вільні загальномусульманські вибори духовного наставника — гулама. У відповідь самодержець поставив вимогу — зібрати петиції і рішення від усіх мусульманських народів імперії, в яких вони заявили б, що справді хочуть обрати собі муфтія і цілком коритися йому…

— Ось звідки йде основа всіх основ! — бундючно закінчив Кокпай.— Ось де зароджується промінь надії для всіх мусульман! До цієї святої справи повинні приєднатися найкращі люди казахського народу! Треба всіма силами допомагати її здійсненню, домагатися того, щоб усі казахи міста і степу дали свої підписи під рішеннями. Вас, Абай-мірза, поважають усі казахи, вони прислухаються до кожного вашого слова, тим-то поважні хаджі просять у вас допомоги в цьому святому і великому почині!

Хоч злива красномовства Кокпая вже вичерпалася та й всі його карти були розкриті, Абай мовчав. Потім, одвернувшись від гостей, він гукнув Баймагамбета, звелів йому запрягти, а сам, важко підвівшись з місця, почав одягатися.

Кокпай і Алпеїм збентежено чекали. Коли Абай, одягтись, вийшов з кімнати, вони мовчки почвалали слідом за ним. Ось він вийшов надвір, почав сідати в сани. Гості не відставали від нього. Видно, вони до останньої хвилини сподівались, що Абай хоч що-небудь відповість. Коли Баймагамбет вже натянув віжки, Абай, відчувши настирливий погляд Кокпая, різко обернувся і сказав:

— Ти чекаєш від мене відповіді? Доки я всього не з’ясую, ніякої відповіді не дам. Хоч усі слова для тебе в мене готові, я не хочу говорити необачно. Якщо ваші імами і справді потребують моєї думки, нехай чекають. Раніше ніж через три дні нічого не почуєте…

Абай кивнув Баймагамбету, кінь рвонув з місця, і сани зникли у сніговому пилу.

У ці дні багато духовних осіб ходило по хатах Верхніх, Середніх і Нижніх Жатаків. Вони вшанували своєю увагою халупи човнярів, поромників, дроворубів, затонських вантажників, заводських і боєнських робітників. Крім добре відомих городянам муедзина Самурата, сліпого карі, Шаріфжана-хальфе, побували тут і такі важні мулли, як відомий хальфе Закен і Габдушукур. Вони виголошували перед бідняками зворушливі промови про потребу створення всемусульманської громади і закликали їх приєднати свої голоси до загального хору правовірних.

Сеїт, Абсен та інші вантажники радилися з цього приводу з своїми російськими друзями, і ті сказали їм таке: «Ми, російські бідняки, не чекаємо нічого доброго від своїх російських попів. Вони охоче допомагають начальству влаштовувати пекло для вантажників, ковалів і інших робітників. І ви від своїх мулл та