Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

мечетей нічого путнього не діждетесь. А найкраще — спитайте поради у Павлова, а потім передайте всім своїм товаришам — казахським робітникам — те, що він скаже».

В такий спосіб і Павлова залучили до цієї справи. Він цілими днями бував тепер то серед затонських робітників, то серед слобідських жатаків, тому Абай ледве розшукав його. Тільки пізно ввечері, дочекавшись у нього на квартирі, повіз його в дім Кумаша, щоб поговорити віч-на-віч. Досі друзі в своїх довгих щирих бесідах уникали обговорення питань релігії. Якось давно Абай недвозначно заявив Павлову, що він «справжній мусульманин, який вірить у бога», і той після цього не наважувався говорити з ним про віру. А сьогодні Абай сам просив у Павлова поради саме в «забороненому» для нього питанні.. Це покладало на Павлова особливу відповідальність. Звичайно, він повинен викрити перед Абаєм підступність мусульманського духівництва, але не можна мовчати і про те, як переслідують іновірців віддані царизмові служителі православної церкви. Треба дати Абаю зрозуміти, що Павлов і його партія засуджують ці переслідування.

— Звичайно, імами та баї обдурюють міську бідноту і темний степовий народ. Звичайно, тутешнє духівництво даремно запевняє, що винна в усіх злигоднях народних лише так звана місія. Ну що вона, власне, таке? Біла церква, що стоїть між поштою і пожежною каланчею. Але придивімося до неї ближче. Хто орудує у цій місії? А орудує в ній велика персона — Адріан, єпископ двох областей, Акмолінської та Семипалатинської, становищем своїм рівний омському генерал-губернаторові. Майте на увазі, цей єпископ не випадково осів у слободі, де живе багато казахів. Він прийшов сюди для того, щоб хрестити казахів і татар, «навернути безбожників на істинну віру». Як бачите, лексикон у отців духовних, чи то вони правовірні мусульмани, чи то православні християни, приблизно однаковий.

І Павлов повідомив Абая про деякі діла і дільця «святої» місії.

При білій церкві є школа, є й своєрідний притулок для сиріт. Тепер там утримують щось із тридцять казахських і татарських дітей, яких виховують відщепенцями свого народу. Павлов розповів Абаю історію одного хлопця, яку сам нещодавно почув від чиновника поштової контори Івашкіна.

— Минулого року цей самий Івашкін їздив у Знаменку, Семитаурської волості, у своїх поштових справах. Повертаючись до міста, він побачив, що на дорозі плаче в обірваному одязі хлопчик років восьми-дев’яти. Почав його розпитувати, і виявилось, що малого звуть Мекеш, батько й мати його померли, а родичі вигнали з хати. От він, щоб не померти з голоду, пішов шукати місто,— буде там старцювати. Ну, Івашкін забрав хлопчика з собою і здав його місії. Хлопчик цей ішов з Акбутинської волості, от йому й дали прізвище Бутин. Його, звичайно, охрестили. Звали його Мекеш, нарекли Михайлом, звуть Мишком. Йому тлумачать, що він тепер росіянин. Одягли його по-російськи, це нехай, а погано те, що розмовляти дозволяють тільки по-російськи. Хлопчина виявився кмітливим. Я його недавно бачив — такий хороший хлопчисько: очі чорні, великі, кирпатий ніс — справжній казашок. І от подумайте: каліченою російською мовою лає казахів і все казахське. Так от, друже мій,— закінчив Павлов,— до чого це все я кажу? А до того, що і російські попи, і мусульманські імами один одного варті. І від тих, і від тих народ хай добра не жде. І ті, й інші, прикриваючись високими словами про інтереси релігії, сіють ворожнечу між трудящими, розпалюють національні незгоди.

І вперше за час їхнього знайомства Павлов прочитав Абаю уривок із статті підпільної газети, яку потай розповсюджувала серед робітників найсильніша й найсміливіша з російських революційних партій. Павлов тримав газету в руках, загнувши й ховаючи її заголовок, проте Абай встиг побачити дату: «1 грудня 1899 року».

В уривку, який Павлов прочитав Абаю, говорилося про те, що всі свідомі робітники повинні боротися проти зловмисного протиставлення одного народу іншому.

— Таким чином, усі справді передові, чесні російські люди вважають і царизм, і російську церкву винними в розпалюванні національної ворожнечі,— стримано додав Павлов.— Подумайте з цієї точки зору і про те, що затіває зараз татарське і казахське духовенство. Не мулли і не баї, не хаджі і не волосні думають про благо народу. Трудящі люди, такі як Сеїт, і друзі трудового народу, такі як ви, повинні вирішувати, в чому це благо і як його досягти!

Абай також чимало розповів Павлову про грубе неуцтво і підлі вчинки ревнителів ісламу. Він розумів, що слова й думки цих мракобісів підказані Стамбулом, халіфатом і що їх продиктував султан Абдул-Гамід. Абай поділився з Павловим своїми міркуваннями відносно того, що проповіді Шейх-уль-Іслама і завітні мрії місцевих сокир-карі анітрохи не відрізняються одні від одних.

Виявилось, що й Павлов саме так розглядав питання про створення муфтіяту. В зв’язку з цим розповів Абаю чимало цікавого про становище в сучасній Туреччині, про те, що вона являє собою безпросвітно невіглаське темне царство, про те, що в гаремі «прогресивного» Абдул-Гаміда — тисяча невільниць.

У цій бесіді міркування Абая і Павлова, на думку поета, «злилися в єдиний потік на широкому просторі». Павлов пообіцяв присилати до Абая казахських і татарських робітників для того, щоб він пояснював їм, навіщо затіяли всю цю метушню з підписанням рішень. Сам Абай зустрічатиметься із своїми міськими знайомими у слобідках і в затоні. Крім того, він готовий прилюдно, одверто зчепитися з міськими імамами і хазретами.

Минуло три дні. Люди звідусіль плавом пливли до Абая, і він найдовше розмовляв з тими, кого поважав народ і чия думка мала вагу. Від Верхніх і Середніх Жатаків прийшли до Абая старі знайомі — Сеїль і Бектогай, чоловік розумний, сміливий і напрочуд красномовний.

Хоч би що сталося в місті — лихо чи якесь торжество, великий базар чи кінський ярмарок, звичайне свято чи пожежа, голод чи пошесть,— люди насамперед ідуть радитись до Бектогая чи Сеїля.

Абай після кількох зустрічей з Павловим запросив їх до себе.

— Хоч би хто умовляв городян, нехай вони ніяких рішень не пишуть і підписів своїх не дають,— казав Абай.— Нехай посилаються на те, що казахи ніколи не були богомільними, тому й муфтія не хочуть. Здавна, мовляв, є у нас свої звичаї, самі розберемося, що біле, а що чорне. У казахського народу свій шлях і закони свої. Нема рації ламати віками нажите заради якогось невідомого нововведення, якогось там «квітучого життя за законами шаріату». Скажіть людям, що нове життя і народне процвітання створюються наукою, а не шаріатом. А мистецтво і знання осягаються також не за шаріатом, а за прикладом освічених народів. Хіба ми вже всіма скарбами