Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

На жаль, таке–от цинічно–ігнорувальне ставлення до неймовірних втрат українського народу за час перебування в складі «братньої» імперії притаманне не самим лише колишнім фахівцям з історії ВКП(б) — КПРС, що наразі стали «політологами». Справді, хто в світі не знає, скажімо, про жертви апартеїду в Південно–Африканській Республіці, режиму Пол Пота в Кампучії (Камбоджі) чи диктатури Піночета в Чилі? Увесь світ — щорічно — також схиляє голови на знак скорботи за шістьма мільйонами євреїв — жертв гітлерівського холокосту. І це, безперечно, і правильно, і по–людськи. А чи багато знає світ — або хоча б наші співмешканці по Європі — про те, що за роки існування радянського різновиду російської імперії було ліквідовано десятки мільйонів українців, що тільки внаслідок спланованого і здійсненого Москвою голодомору 1932–1933 рр. сталінський режим винищив — за різними оцінками — від восьми до десяти мільйонів українських селян?[136] І чому наша держава практично нічого не робить, аби світ нарешті про це дізнався й теж віддав належне тим невинним жертвам?..

А головний комуніст України П. Симоненко, соратники якого уславилися масовими впровадженнями людиноненависницької ідеології, які супроводжувалися небаченими жертвами в усьому світі, а надто в СРСР і, зокрема, в Україні, залякує українське суспільство тим, що саме згадана національна ідея «могла б... послужити своєрідним ідеологічним стрижнем для об'єднання навколо себе основної маси населення, для жорсткої ізоляції інакомислячих». Ну для чого ці шулерські пересмикування — яка вже там ізоляція та ще й «жорстка»?! Та вже саме лишень те, що ви, офіційний «керівник фракції комуністів у Верховній Раді України», навіть в умовах цієї «жорсткої ізоляції» маєте повну можливість відкрито проводити антидержавницьку діяльність, регулярно отримуючи за це чималу державну платню, якраз і є неспростовним доказом відсутності будь–якого контролю, не кажучи вже про щонайменшу ізоляцію подібної діяльності з боку Української держави.

Схоже, що ці «товариші» й досі, як висловилася про подібних до них популярна московська газета (Коц, 1996), «держат нас за идиотов», які мало що знають, ще менше пам'ятають і вже зовсім нічого не розуміють. Та часи вже не ті: переважній більшості громадян України, окрім хіба що найбільш затятих прихильників «світлого» минулого, повною мірою відкрилися — скористаймося висловом історика В. Возгріна — «лицемірство, рідкісна брехливість» і, додамо, небачена в світі жорстокість радянської системи, якими вона «славилася» упродовж усього свого існування.

Тож — якби нічого не знати і не пам'ятати — можна було б, як мовиться, пропустити повз вуха твердження головного «українського» більшовика про те, що, мовляв, «культура й освіта досягли в Україні розквіту» лише «в роки Радянської влади». Однак є всі підстави вважати, що якби не було масових убивств української інтелігенції, винищення тисяч творінь кращих українських митців попередниками П. Симоненка, якби національну культуру не заганяли безжально у неприродне прокрустове ложе «соцреалізму», мистецтву не нащеплювали обов'язковий вірус «партійності», а освіту не знекровлювали бацилою інтернаціоналізму у вигляді брутального зросійщення й т. ін., то й культура, і освіта справді досягли б розквіту.

А чи існує взагалі у світі держава, збудована без будь–якого використання об'єднувальної національної ідеї? Навіть у такій полінаціональній державі, як США, прихильність якої до демократичних засад є чи не взірцевою, наявність масового націоналізму, себто гордощів, навіть дещо хворобливих, за свою державу впадає у вічі. І що ж? Чомусь не чути, іцоб їхні сусіди волали: «Гвалт! Рятуйте, люди добрі, — нам загрожує американський буржуазний націоналізм!» А от українцям любити свою батьківщину — та боронь Боже! «Світе мій, — записав у своєму щоденнику О. Довженко 19 січня 1944 р. (1995. — с. 358), — чому любов до свого народу є націоналізм? В чім його злочин? Які нелюди придумали отсе–от знущання над життям людським?..» З точки зору нормальної людини, це справді незрозуміло.

Незважаючи на те що на словах більшовики засуджували імперську політику своїх попередників щодо національних окраїн, спрямовану на те,