Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

щоб «калічити їх культуру, утискувати мову» тощо (X съезд... — 1921. — с. 334–336), на ділі вони робили все, аби не допустити згаданої «переваги». Саме через це поборникам ідеологічної «чистоти» згадуваний вже ліричний вірш В. Сосюри «Любіть Україну» — цілком невинний за змістом твір, подібні до якого російські поети сотнями писали (зрозуміло, про любов до Москви чи Росії) без жодних негативних наслідків для себе — звучав «відверто націоналістично» (Против... — 1951). У ньому, як бачилося з високої московської дзвіниці, «грубо спотворювалась правда життя», бо вже сама назва (а надто те, що вона рефреном проходить через увесь твір) — то був зухвалий виклик згаданій настанові. «...Під такою творчістю підпишеться будь–який недруг (ще б пак, адже друг України автоматично ставав «ворогом Росії і Петра». — М. Л.) українського народу з націоналістичного табору, скажімо Петлюра, Бандера тощо» — лютувала московська «Правда», певно відчуваючи, що під кожним словом поета справді підпишеться кожен українець.

Принагідно хочу все–таки поділитися з читачами одним коротеньким спогадом. Якось, уже в часи небувалого розвою «плюралізму та гласності» на теренах СРСР, в одній із новоявлених газет трапилася мені на очі чимала стаття, у якій була наведена програма (здається, десь кінця 30–х років) побудови самостійної — тоді це ще незвично різало вухо — Української держави. І ось, уважно прочитавши цей документ тієї «страшної», як нас лякали, ОУН і не зустрівши там нічого такого, що мало б свідчити, чим же вони, ці націоналісти, такі жахливі, що їх боїться навіть «великий, могутній Радянський Союз», я подумав, що, коли б показати цей документ Горбачову, якого я дуже поважав за те, що він першим з Генсеків насмілився відчинити вікна нашої жахливої, хоча і звичної, «тюрми народів»[137], то навіть він, як тоді подумалося, зміг би поставити свій підпис практично під кожним пунктом тієї програми.

Ба більше: чи не програму ОУН, головною метою якої було саме здобуття Україною незалежності (цього ж, згадаймо, домагалися і гетьман Хмельницький, і його наступник гетьман Виговський, що в 1658 р. уклав Гадяцький договір, за яким Україна під назвою Руського Великого князівства мала стати на правах автономії третім членом польсько–литовсько–українського державного об'єднання, яке, на жаль, виявилося нежиттєздатним, і гетьман Мазепа, статті офіційного договору якого з королем Карлом XII 1708 р. передбачали політичний статус України як незалежної держави, і гетьман Орлик, Конституція 1710 р. якого передбачала створення в Україні парламентської республіки), реалізувала Верховна Рада Української РСР у Декларації про державний суверенітет України 1990 p., а потім — 24 серпня 1991 р. — в Акті проголошення незалежності України, що його так одностайно підтримали громадяни України на вікопомному референдумі 1 грудня?

На жаль, через потужну ідеологічну заангажованість значної частини колишніх радянських людей нинішнє українське суспільство серед багатьох славних чинників визвольних змагань українського народу ще не віддало належного й такому унікальному з них, як український націоналізм, який, попри усі потуги репресивної системи СРСР, знов і знов «піднімав голову», будив український народ, кликав до боротьби.

Навіть тоді, коли вже, здавалося, не було ані сил, ані можливостей, ані навіть надії...

33. Міф про «петлюрівськість» української національної символіки

Здається, навіть питання проголошення незалежності України не сягало у постперебудовчому українському суспільстві такої гостроти протистояння, на яку піднялася навмисне загострена адептами конаючого комуно–більшовицького режиму «проблема» повернення в молоду державу затаврованих радянською ідеологією українських національних символів — синьо–жовтого прапора та тризуба.

Яку бурю пристрастей «розкрутили» з цього приводу компартійні засоби масової інформації, що на ту пору іще почувалися в силі! Яких тільки зневажливо–негативістських ярликів на них не начіпляли, яким тільки брудом їх не обливали: вони ж, мовляв, «петлюрівські» та «бандерівські», саме під ними діяли «ворожі українському народові сили», а отже, ці символи «заплямували себе», зрештою — ніякі вони не українські. Для більшої ваги наводилися результати різних підрахунків кольорів козацьких прапорів, які мали переконати широкий загал, що значно більшого поширення в часи козаччини набули зовсім інші кольори, зокрема червоні та малинові[138].

Однак не вигоріло, і вся та масована артпідготовка виявилася безрезультатною: український люд краще за отих «просвітителів» розібрався щодо своєї символіки. Бо споконвіку — а не тільки зі славних часів запорізької вольниці — беріг їх у своєму серці, передаючи з покоління до покоління як найцінніший скарб, як символ прийдешньої незалежності. І носієм цієї традиції обрав власний фольклор, ті ж знамениті українські колядки та писанки, споконвічні, як і сам український народ, зокрема «колядки, присвячені світовому дереву», котрі, як наголошують дослідники (Глібко, 1992. — с. 78), «співають уже принаймні 5–6 тисяч років».

На відміну від сьогоднішніх намагань накинути спримітизоване — синє небо, золота пшениця —