Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

українсько–російських взаємин П. Голубенко (1993. — с. 9), що «національно–визвольні змагання українського народу протягом його історії позначилися й на його національному характері, і в його національній культурі. Так само імперське буття росіян позначилося на характері російського народу і в його культурі». Як зазначає історик В. Мороз (Валентин Мороз... — 1993), «російська людина за тих кілька століть імперії органічно зжилася з ідеєю імперії». Ба більше, як написав у своїй книзі «Національні проблеми останньої імперії» І. Клейнер, «в російській людині це стало ніби світоглядом». Воно ж, додамо, спричинилося до виникнення корінної відмінності у цілях російського та українського націоналізму: в той час як абсолютно «безневинний», з імперського погляду, великодержавний російський шовінізм завжди ставив метою розширення меж «єдинонеподільної» шляхом загарбання чужого, то найменші спроби надзвичайно небезпечного, з тієї ж точки зору, українського націоналізму захистити своє[135] — миттєво викликали істеричне репетування про загрозу інтересам Росії чи Союзу! Тож державний апарат імперії одразу ж підвищував оберти і потугу жахливої машини репресій...

А от головний заспівувач поріділого хору «вічно вчорашніх» П. Симоненко затягнув фальшивим голосом довжелезну арію «варязького гостя» про те, що нібито саме із здобуттям Україною незалежності «народ було усунено від участі в розв'язанні державних справ». Цим він намагається переконати читацько–слухацький загал, що нібито всі 75 років комуно–більшовицької диктатури народ неподільно владарював і тільки тепер його раптом «усунули» від звичного заняття. Колишній партноменклатурник узвичаєно лукавить — кому ж, як не йому, знати, хто насправді був неподільним володарем у СРСР в цілому (навіть більше — на теренах так званого соцтабору) і в більшовицькій Україні зокрема. Бо всі оті розмови про панування народовладдя, яке, згідно з Конституцією, нібито здійснювалося через всенародно обраних до найвищого органу державного керування — Верховної Ради народних депутатів, — тільки про людське око. Навіть попри те що той орган був тільки слухняним знаряддям у руках «керівної та спрямовуючої сили радянського суспільства», зовсім не йому належало останнє слово у вирішенні державних справ в Україні, а вищим керівним органам компартії — і зовсім не так званої «української».

Ось, наприклад, 30 липня 1954 р. Указом Президії Верховної Ради Української РСР розглядалось питання «про включення селища Веселе в смугу селища міського типу Андріївка Сніжнянського району Сталінської (нинішня Донецька. — М. Л.) області» (див. «Документи Указів Президії Верховної Ради УРСР про зміни в адміністративно–територіальному поділі Української РСР». — ЦДАВОВУ: Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 401. — Арк. 200). І що ж — «до виконання»? Аж ніяк! Далі голова Президії Верховної Ради Д. Коротченко звертається до ЦК Компартії України і... «просить розглянути» згаданий Указ (там само. — Арк. 201). А вже останній — так заведено — ухвалює постанову: «Указ Президії Верховної Ради Української РСР затвердити (Указ додається)» (там само. — Арк. 202).

Аналогічний порядок ухвалення рішень «найвищого» органу влади поширювався навіть на справи, що належали до виключної компетенції Верховної Ради. Так, 28 серпня 1951 року Президія Верховної Ради УРСР видала Указ «Про порядок проведення виборів до обласних, окружних, районних, міських, сільських і селищних Рад депутатів трудящих Української РСР по окремих округах замість вибулих депутатів», підписаний головою і секретарем Президії і скріплений її гербовою печаткою (див. «Листування з Президією Верховної Ради Союзу РСР з питань законодавства та інше (3 серпня 1951 — 5 березня 1954 pp.» — ЦДАВОВУ: Ф. 1. — Оп. 16. — Спр. 288. — Арк. 33–35). І що ж? А нічого — аж поки ЦК КП(б)У не затвердив своєю постановою (там само. — Арк. 29). Ось так.

Але це лише тоді, коли вирішуються, так би мовити, «дрібні» питання. А от, скажімо, для «включения в состав Черкасской области Чигиринского района, выделив его из состава Кировоградской области», компетенції владних органів «незалежної» — за Конституцією СРСР — Української РСР, виявляється, вже недостатньо. Тому після Указу Президії і обов'язкової, як ми вже знаємо, Постанови ЦК КПУ остаточну крапку в цій справі ставить... ЦК КПРС, до якого, дотримуючись суворої партійної субординації, звернувся «молодший» республіканський ЦК — тому від самого початку необхідна документація готується не українською, як зазвичай, а російською мовою... (ЦЦАВОВУ: Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 401. — Арк. 237–239).

Тож насправді, як це змушений був визнати наХІХпартконференції КПРС її останній генсек Горбачов (XIX Всесоюзная... — 1989. — с. 198), все було якраз навпаки: в СРСР «народ довгий час був вилученим з процесу вироблення й ухвалення рішень». Знаменно, що зізнання це було здійснено перед усім радянським загалом. І не після розвалу СРСР, а в часи, коли КПРС ще почувалася в силі, а про розпад незабаром «єдиного, могутнього» навіть не здогадувалися. Ба більше — усвідомлення цього «відлучення» народу від державного кормила Михайло Сергійович вважав для комуністів за «головний урок минулого», однак, схоже, «українських товаришів» той урок так нічому й не навчив.

Та найбільше їх обурює те, що оті кляті «націонал–патріоти... наполегливо проштовхують» якусь там «українську національну ідею». І для чого це їм? «За її допомогою, — “зрить у корінь”» П. Симоненко (1996), — буржуазно–націоналістичні сили розраховують нав'язати суспільству ідеологію, яка могла б протистояти комуністичному і соціалістичному ідеалові». Взагалі–то, поняття ідеалу як найвищої мети, зразка для наслідування якось погано поєднується з такими моторошними явищами, як голодомори, гулаги, безжальний терор, масові депортації і т. ін., що стали невід’ємними супутниками більшовицького варіанта реалізації цього «ідеалу». А тим часом деякі колишні «історики–марксисти», зокрема й згадуваний В. Поляков (див. с. 6 назв, «посібника»), вважають «показ голодомору 1932–1933 pp.» таким собі «надмірним